НАЦІОНАЛЬНІ ІНТЕРЕСИ УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ СТРАТЕГІЙ РОСІЇ І НАТО

О. Барвінський, головну роль тут відіграли його особисті проблеми/38/. Цієї думки традиційно дотримувалася українська історіографія. Винятком був Олександр Лотоцький, який у спогадах написав, що В. Антонович відмовився від кафедри не тільки через похилий вік, «а й тому головне, що по своїй вдачі не надавався він на те, щоб угрузнути у складні тоді галицькі обставини так, як се пасувало бойовій натурі Грушевського»/39/. Факти свідчать, що така думка ближча до істини. В. Антонович дуже болісно реагував на невдачі політики «нової ери» – політики, заінавґурованої насамперед ним і О. Кониським. Особливо ж він переймався тим, що галицькі радикали, в яких він вбачав своїх

найближчих союзників в політиці «українізації» Галичини, їй опонували.

У той час М. Грушевський перебував під значним впливом В. Антоновича та О. Кониського і частково був посвячений у їхню «галицьку» політику. Немає ніякого сумніву, що всі троє були тоді однодумцями. Слід зауважити, що від своїх київських протеже він отримав категоричні рекомендації займатися наукою і в політичні баталії не втручатися. Та водночас наукова діяльність М. Грушевського повинна була мати політичне забарвлення. Його праці мали на практиці довести соборність усіх розділених кордонами українських земель і продемонструвати наявність окремого від росіян історичного досвіду. Можна з певністю сказати, що із своїм завданням він впорався чудово. Оцінюючи покликання на новозасновану кафедру історії України М. Грушевського як здобуток «нової ери», треба погодитися з О. Лотоцьким, що «коли б «нова ера» обмежилася лише цим досягненням, то наслідки діяльності

М. Грушевського в Галичині вже самі по собі цілком виправдовують ту політичну акцію, що її творцями були Антонович, Кониський, Барвінський»/40/.

Наукове Товариство ім. Т. Шевченка

Проект українського наукового товариства в Галичині виник у другій половині 60-х років під час зустрічей О. Кониського з колишнім членом Кирило-Мефодіївського товариства Дмитром Пильчиковим41. У 1873 р. ця ідея частково була реалізована: того року у Львові було засноване Товариство ім. Шевченка. Проте йому не вдалося розвинути значної діяльності.

О. Кониський не відмовився від своєї ідеї і в 80-х роках. Задум товариства цілком відповідав концепції «Старої Громади» «через культуру в політику» і полягав у наступному: створення української науки довело б інтелектуальну спроможність української мови (відсутність наукової термінології давала підстави вважати український народ нецивілізованою спільнотою, саме тому значна частина австрійських урядовців скептично ставилася до ідеї національної окремішності українців аж до кінця 90-х років ХІХ ст., тобто доти, доки Наукове Товариство ім. Т. Шевченка не видало низку своїх праць), зміцнило б національну свідомість, а його успішна діяльність, можливо, сприяла б скасуванню Емського указу 1876 р. У лютневому випуску львівського часопису «Правда» за 1889 р. зустрічаємо думку про потребу переміни Товариства ім. Шевченка в наукове на зразок сербського «Дружства» або колишнього «Товариства Приятелів Наук» у Кракові з метою, щоб воно стало основою майбутньої Академії наук. Товариство мало б бути поділене на 4 секції: філологічно-філософську, природничу, етнографічну та правничу. Автором цієї статті був О. Кониський/42/. Ідея реалізувалася через три роки: 13 березня 1892 р. відбулися загальні збори Товариства ім. Шевченка, які схвалили новий статут, перетворивши товариство в наукове/43/. Авторами статуту були В. Антонович, О. Кониський та О. Барвінський/44/.З приводу заснування НТШ цікаві спостереження зробив М. Возняк. Він звернув увагу на опублікований у 1928 р. в Києві в «Листуванні І. Франка і М. Драгоманова» лист І. Франка від 8 червня 1891 р., де йдеться про те, що в тому разі, коли НТШ видасть 2–3 томи записок, цісар визнає за ним статус Академії наук та надасть субсидію в розмірі 30 тис. ґульденів. Цю звістку привіз у Наддніпрянщину В. Антонович, який на початку 1891 р. побував у Галичині та Відні/45/. Очевидно, що наддніпрянці захопилися цією ідеєю: українська Академія наук в Австро-Угорщині мала б, без сумніву, резонанс у світі набагато більший, ніж кафедра української історії. Тим більше, що у випадку створення останньої термін «український» можна було б обійти, у випадку ж національної Академії наук без нього обійтися було неможливо – без такої назви її існування втрачало всяку рацію. Крім того, видання НТШ своїх записок свідчило б про інтелектуальну спроможність української мови, в чому сумнівався австрійський міністр освіти бар. П. Ґавч та чимало високопоставлених австрійських чиновників.

Скориставшись із сприятливої атмосфери польсько-української угоди, галицько-українські політики забезпечили НТШ сталі фінансові дотації з боку австрійського уряду, а згодом і від Галицької автономії. Саме ця фінансова підтримка дала йому можливість в недалекому майбутньому розвинути поважну видавничу діяльність та здобути престиж у наукових колах Європи. У 1906 р. вчені НТШ продукували в середньому одну статтю в тиждень, протягом

1892–1913 рр. товариство видало 798 найменувань друкованої продукції (!). «На рівні національних аспірацій і за відсутності будь-яких переваг, що їх надає політична самостійність, цю інституцію треба розглядати не тільки як наукову лабораторію, а й як престижну національну репрезентацію, – вважає Степан Горак. – Чимало її членів провадили політичну діяльність, а одночасна їхня участь в економічних і культурних інституціях вносила плутанину, таким чином, їх вважали національними лідерами»46. «Завдяки йому (НТШ. – І. Ч.) – пише М. Грушевський, – в передреволюційнім смерку, саме перед революцією 1905 р. українське питання, постулат національних прав українського народу узброївся таким аргументом, як наявність української науки. Коли поява Шевченка... сама собою рішила проблему української літератури, Товариство його імені не дискусією, а фактом доказало теорему повноти української культури»/47/. «...НТШ свого другого періоду (1894–1914. – І. Ч.), який можна окреслити епохою бурхливого росту наукової творчості, положило тривкі підвалини під творення свідомої української нації. Я не маю сумніву, – твердить Омелян Пріцак, – що без вкладу НТШ ніколи ми не здобулися б на визвольні змагання»/48/.