НАЦІОНАЛЬНІ ІНТЕРЕСИ УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ СТРАТЕГІЙ РОСІЇ І НАТО

Взагалі, М. Костомаров був свято переконаний у тому, що історик має бути одночасно етнографом і навпаки (цій проблемі він присвятив спеціальну працю – лекцію «Про відношення руської історії і етнографії», прочитану ним у Географічному товаристві

у 1863 р. )/7/.У центрі творчої спадщини М. Костомарова – три програмно-історіософічні статті, написані під час апогею чергової російської «відлиги», у 1861р. , – «Думки про федеративне начало в стародавній Русі», «Дві руські народності» і «Риси народної південно-руської історії». Історію Російської імперії він інтерпретував як одвічну боротьбу двох тенденцій: демократичної федеративно-вічевої і деспотичної монархічно-централізаційної. На його думку, носієм демократично-федеративного напрямку була українська народність, а деспотично-централізаційного – російська. Крім того, досконало знаючи східнослов’янську етнографію, він проаналізував і довів цілковиту протилежність двох національно-психологічних типів: російського і українського. Ці відкриття спонукали його до висновку про те, що російське самодержавство – це «продукт монгольського поневолення, засвоєний московськими князями і пересаджений на східнослов’янський ґрунт для внутрішнього вжитку, так би сказати, він . . . проголосив се централістичне самодержавіє за явище глибоко противне народньому життю – «слов’янському духові» – говорячи тодішньою термінологією – таким, що з ним не можна було говорити, ні толерувати». «Відмежовуючись від практичної політики, він настоював на тім, що коли б східнослов’янське життя було полишене свому природному розвиткові, воно неодмінно вилилося б в форму свобідної федерації земель. Монгольське завоювання збило його з сього нормального шляху, прищепивши принцип азійського деспотизму, а західноєвропейські взірці оформили цей московський деспотизм на європейський кшталт. Історик не договорював, що нормальне життя мало бути відновлене тільки поворотом від централізму і абсолютизму знову до самоврядування і федерації, але се читалося всіма між рядками»/8/.

М. Костомаров вперше в модерній українській історії сформулював реальні історично-політичні орієнтири, що стали підставою постання українського національного руху: проселянське спрямування, впровадження в імперії республіканської форми правління та перетворення її на федерацію (Шевченко дав лише чуттєвий, радше інтуїтивний, образ цих ідеалів). Стаття «Дві руські народності» сприймалася сучасниками як програмний документ,

М. Драгоманов назвав її «азбукою українського націоналізму»/9/.

Твори М. Костомарова мали феноменальну популярність. Цьому сприяв легкий і захоплюючий авторський стиль, що зближував їх з белетристикою (це давало підстави деяким критикам заперечувати науковість його праць).

М. Костомаров – єдиний з плеяди видатних українських істориків, котрий водночас трактується як класик російської історіографії, один із засновників народницького її напрямку. Як вважав М. Грушевський, «Костомаров був одним з предтеч великої східноєвропейської революції. Він стелив їй дорогу не менше, ніж Монтеск’є або Руссо великій французькій»/10/. Слід зауважити, що в часи недавнього історичного буму, пов’язаного з епохою «перебудови», його твори в Росії перевидавалися частіше, ніж в Україні.

Як вважало чимало дослідників (М. Грушевський, Д. Дорошенко, М. Драгоманов) М. Костомаров був особою з подвійною російсько-українською національною ідентичністю. Врешті, його батько був росіянин, а мати – українка. Протягом усього свого життя М. Костомаров твердив, що почуття власної окремішності не перешкоджає українцям почуватися лояльними стосовно великоруської народності й державності. За це М. Драгоманов охрестив його «справжнім общеруссом», котрий водночас «не переставав бути українським автономістом свого роду»/11/.

Особливо непослідовним був М. Костомаров у визначенні співвідношення: література українська – література російська. Одним з перших він розпочав писати літературні твори українською, в свої молоді роки навіть перекладав українською мовою Шекспіра і інших світових класиків (літературна спадщина М. Костомарова не менш об’ємна, ніж історична/12/). Але вже на початку 60-х років, обґрунтовуючи необхідність україномовної літератури, він написав: «Смішно було б, коли б хто-небудь переклав на південноруську мову «Космос» Ґумбольта чи Римську історію Моммзена: для творів такого роду час ще не настав»/13/. А на початку 80-х років він вже пропагував гасло «малоруська література для хатнього вжитку»/14/. Непослідовність М. Костомарова спонукала Григорія Грабовича до такого висновку: «І факт залишається фактом, що історик і письменник, який більше, ніж будь-хто в Росії третьої чверті ХІХ ст. , репрезентував і захищав українську справу, був також тим, хто, попри всі практичні наміри, прирікав її на неминучу вторинність. У певному сенсі він служив водночас маяком і перешкодою на шляху національного відродження, джерелом світла і деформуючим началом для національної перспективи»/15/.

Сам М. Костомаров виправдовував свій національний дуалізм, по-перше, спільним корінням «двох руських народностей», а по-друге, ніде дітись, «вища верства общества в Малоросії» вважає російську мову («книжный русский язык») своїм «інтелігентним язиком»/16/.Та попри все, творча спадщина М. Костомарова поряд із творчістю Т. Шевченка була тим безпосереднім інтелектуальним підґрунтям, яке стало підставою існування перших організаційних осередків українського національного руху – «громад».