Українське питання» в політичній стратегії Росії (перша половина 19 ст.)
Таким чином, змінивши тактику дій у підході до розв’язання пріоритетного для Москви «українського питання», більшовики зуміли досягти на цьому етапі прийняття тих рішень, що цілком відповідали їхнім стратегічним планам.
§6. Доба договірних відносинУкраїнська політика Москви впродовж 1919– 1920 рр. характеризувалася двома принциповими моментами: по-перше, фактичним підпорядкуванням російським владним структурам усіх найважливіших сфер життєдіяльності українського суспільства; по-друге, відсутністю при цьому будь-якої послідовної законодавчої системи. Декрет ВЦВК від 1 червня 1919 р. приймався лише на період існування військової загрози з боку «монархічної і капіталістичної контрреволюції», а ухвала IV Всеукраїнського з’їзду рад ще не створювала декларованого нею правового стану України щодо РСФРР, оскільки була одностороннім актом. З тактичних міркувань Москва не квапилася реаґувати на цей документ. Річ у тім, що федеративний принцип побудови держави комуністи продовжували розглядати тільки як перехідний ступінь до повної єдності 68. Поки жевріла надія на революційний вибух у Західній Європі («польський рейд» мав прискорити його), вони не поспішали законодавчо закріплювати федеративну форму державного устрою. Наркомат у справах національностей РСФРР розробляв проект гнучкої «обласної автономії окраїн». На думку Й.Сталіна, вона повинна була мати декілька рівнів: вузька адміністративна автономія (німці Поволжя, чуваші, карели); дещо ширша політична автономія (башкири, киргизи); врешті, український тип автономії 69. Отже, нарком не вбачав жодної істотної відмінності між автономіями РСФРР та формально незалежними республіками.
Втім, у цей період сталінський варіант «автономізації» не вдалося реалізувати. Восени 1920 р. зовнішньополітична ситуація докорінно змінилася. Росія була змушена розпочати з Польщею мирні переговори. Як тільки про них стало відомо голові української дипломатичної місії у Варшаві А.Левицькому, він через міністра закордонних справ у Москві запропонував також розпочати з Польщею переговори про мир, але народний комісар закордонних справ РСФРР Ґ.Чичерін відповів, що існує лише влада УСРР, чиї представники входять до складу радянської делеґації.
Однак польська сторона не поспішала визнати мандат українського радянського уряду, вважаючи Україну частиною РСФРР. Ситуація загострилася, коли до Риги приїхав С.Шелухін, делеґований урядом УНР для ведення переговорів. Тому в телеграмі Данішевському, який очолював радянську делеґацію, Чичерін писав: «Самостійність Радянської Української республіки є фактом, який може бути відомий польській делеґації, але тепер треба її про це повідомити» 70.
Підписанням 28 грудня 1920 р. у Москві «Союзного робітничо-селянського договору між РСФРР і УСРР», власне, започатковано новий період міждержавних відносин Росії з радянськими республіками — добу договірних відносин. У документі визнавалась незалежність і суверенність обох сторін, але наразі вказувалося на необхідності «з метою оборони, а також в інтересах їх господарського будівництва» згуртувати свої сили шляхом укладення союзу. РСФРР і УСРР вважали за потрібне оголосити, що всі обопільні зобов’язання, які вони надалі прийматимуть щодо інших держав, можуть обумовлюватися лише спільністю інтересів робітників і селян радянських республік.
Задля кращого здійснення цієї мети обидва уряди об’єднали комісаріати військових і морських справ, ВРНГ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучення, пошт і телеграфу. Характерно, що об’єднані комісаріати входили до складу РСФРР, а в Раднаркомі України призначалися на правах членів уряду уповноважені наркоматів Росії. Так само керівництво і контроль об’єднаними комісаріатами передбачалося здійснювати через Всеросійські з’їзди рад і ВЦВК, куди УСРР повинна була делеґувати своїх представників 71.
Закладені в договір правові норми позбавляли Україну будь-якої можливості істотно впливати на об’єднані комісаріати, а відтак спеціальні угоди, що мали реґулювати порядок і форму внутрішнього управління, детально розроблені так і не були. Це давало змогу російським наркоматам, що стали фактично наддержавними, цілком контролювати військовий і народногосподарський комплекс України.
Адміністративна практика, що фактично зводила республіку до статусу російської автономії, викликала масові протести з боку українського керівництва. Аби покласти край постійним конфліктам у взаємовідносинах між наркоматами, Сталін вирішив, що настав час де-юре зафіксувати наявний стан. У листі В.Леніну та іншим членам політбюро ЦК РКП(б) від 13 січня 1922 р. він повідомляв, що деякі товариші пропонують домагатися у найстисліший строк об’єднання всіх незалежних республік з РСФРР на засадах автономії, і він цілком поділяє цю точку зору. Відтак у наркоматі у справах національностей Російської федерації почали розробляти відповідний документ.
Очевидно, в Москві не було цілковитої одностайності з цього питання, а тому, щоб перехопити ініціативу, політбюро ЦК КП(б)У 11 березня 1922 р. вперше насмілилося самостійно виступити з пропозицією щодо конкретизації взаємовідносин між республіками (до цього моменту всі українські ініціативи спершу санкціонувала Москва), взявши за основу тези грудневої (1919 р.) конференції РКП(б).Українські більшовики сподівалися, що В.Ленін зуміє приборкати аґресивність російського урядового апарату і нагадає йому, що він є суто російським, а в республіках існують національні органи влади. На місцях, отже, ще наївно вірили в можливість досягнення задекларованої ідеї рівноправності.