Українське питання» в політичній стратегії Росії (перша половина 19 ст.)

1 червня 1919 р. ВЦВК видав декрет «Про військовий союз радянських республік Росії, України, Латвії, Литви, Білорусії для боротьби проти імперіалістів». Йому було надано такої форми, яка цілком відповідала більшовицькій доктрині. Керівництво базовими галузями (військовий комісаріат, раднаргоспи, залізниці, фінанси, комісаріати праці) зосереджувалося в руках єдиних колегій 56.

Внаслідок цього, як писав до Ради Оборони УСРР член військради Укрфронту С.Савицький, відбувалося «не об’єднання революційних фронтів братерських радянських республік, а повне злиття під РСФРР» 57.

Українська комуністична партія (боротьбистів) застерігала більшовиків щодо можливих неґативних наслідків «заведення відразу примітивно-шаблонної централізованої системи врядування», що відриває пролетарську владу від місцевих умов життя і позбавляє членів союзу будь-якої самостійності. Тому на доповнення і в розвиток декрету ВЦВК боротьбисти наполегливо радили створити спеціальну комісію, яка б виробила проект федерації радянських республік на засадах рівноправності 58. Однак пропозиції націонал-комуністів державна партія проіґнорувала і, як наслідок, у серпні 1919 р. більшовики були змушені вдруге залишити українські терени.

Аналізуючи наприкінці 1919 р. причини попередніх поразок в Україні, Ленін визнав, що без серйозних (або принаймні таких, які здавалися б серйозними) поступок національному рухові всі намагання вкорінитися на українському ґрунті не матимуть успіху. Такі висновки зумовлювали перед початком третьої інтервенції вдатися до пошуку більш «удосконалених» імперативів і суттєво скориґувати тактику.

По-перше, Москва, як ніколи раніше, почала наголошувати на своєму прихильному ставленні до самостійності України. Це навіть було підтверджено, щоправда, не державними органами влади, а партійною резолюцією, яка ні до чого не зобов’язувала 59.По-друге, В.Ленін вирішив залучити до справи радянського будівництва українські комуністичні партії, передусім УКП(б), що звільняла власними силами від денікінської армії цілі повіти. Ідеологічною платформою співпраці стали директиви VIII конференції РКП(б) 60. На етапі, коли російські війська ще не повністю окупували терени України, Ленін у публічних виступах не робив предмета розходження з того, що боротьбисти обстоювали повну незалежність республіканських органів влади, але в документах, призначених для внутрішнього вжитку, домагання партії створити Українську Червону армію, національну комуністичну партію, яка б стала самостійною секцією Комінтерну, кваліфікував як «контрреволюційні» і «дрібнобуржуазні» вимоги 61. Такі дії лідера комуністів цілком узгоджувалися з його розумінням статусу незалежної УСРР. У «Листі до робітників і селян України з приводу перемог над Денікіним» від 28 грудня 1919 р. Ленін, проаналізувавши течії українського комунізму (прихильники повної незалежності України, більш або менш тісного федеративного зв’язку і повного злиття України з Росією), підкреслив, що в практичній програмі уряд Х.Раковського повинен вирішити питання, «чи бути Україні окремою і незалежною Українською Радянською Соціалістичною республікою, зв’язаною в союз (федерацію) з Російською Соціалістичною Федеративною Радянською республікою, чи злитися Україні з Росією в єдину Радянську республіку» 62. Отже, елемент повної незалежності України у Леніна непомітно щезає, а вся «альтернативність» зводиться, власне, лише до об’єднання РСФРР: або у формі повного злиття, або у федеративному союзі, політичним змістом якого залишався централізм комуністичної партії. Отож таке питання, як встановлення державних кордонів між республіками, було для Леніна «не основне, неважливе, другорядне» 63.

По-третє, більшовики не лише задекларували своє шанобливе ставлення до української мови й культурних установ, а й спочатку дотримувалися цього на практиці, що мусили визнати навіть їхні опоненти. Зокрема, прем’єр-міністр УНР І.Мазепа писав на початку лютого 1920 р. з Кам’янця-Подільського в листі до С.Петлюри: «Щодо української культури взагалі, то більшовики додержуються фактичного її визнання і про переслідування ними українських культурних установ або української мови цей рік не чути» 64.

Конкретизувати форму українсько-російських відносин мав IV Всеукраїнський з’їзд Рад. Через те якісний склад делеґатів, з урахуванням досвіду минулого, став особливою турботою Москви і державної партії в Україні. 28 березня 1920 р. тимчасове бюро ЦК КП(б)У ухвалило рішення про виключення місцевостей, де спалахнули повстання, від проведення в них виборів 65. А 4 квітня ВУЦВК і центрвиборчкому дається директива розробити положення про норми представництва на з’їзд, у якому встановити такі квоти: селяни обирають одного делеґата від 5000 виборців, робітники — від 10000, а частини Червоної армії, що діяли на теренах України, — від 1000 або частини тисячі виборців 66.

Тож не дивно, що ухвала з’їзду (травень 1920 р.) «Про державні взаємини між УСРР і РСФРР» підтверджувала угоду від 1 червня 1919 р. про доцільність об’єднання комісаріатів військового, залізничного, фінансового, народного господарства, праці, пошт і телеграфів, а новообраному ВУЦВК доручалося й надалі здійснювати лінію на щільніше зближення з Росією. Показовим було й те, що з’їзд, обстоюючи ідею самостійної державної конституції, водночас вважав Україну та інші радянські республіки такими, що «входять до складу РСФРР» 67.