Українське питання» в політичній стратегії Росії (перша половина 19 ст.)

З боку України вирішення цих проблем гальмується її недостатньою готовністю до незалежності; для Росії — нездатністю до адекватного сприйняття нових історичних реалій і визначення нових національних цілей. Парадигма розбудови російської державності — беззастережне успадкування старих державницьких ідеологем, принципів та стилю ведення зовнішніх справ, бачення своєї геополітичної ролі. Питання про переосмислення імперської спадщини, історичну відповідальність, необхідність оновлення відносин з найближчими сусідами у Москві навіть не виникло. Все це обумовлює концептуальні підходи та зміст російської стратегії щодо України.

Росія не має досвіду (крім вельми давнього) ведення справ з Україною як зовнішніх. П’яти років незалежного існування виявилось недостатньо для завершення переведення російсько-українських відносин з внутрішньої до зовнішньополітичної сфери. У плани Кремля це не входить і самим змістом цих відносин не детермінується, що повною мірою відбивається як у формальному так і реальному їх стані 73. Умови міждержавних взаємин зафіксовані Біловезькою угодою: прозорі кордони, єдиний інформаційний простір, найширші зобов’язання щодо всебічної інтеґрації, поряд з усе ще значною ізольованістю від решти світу є надзвичайно вагомими чинниками формування і російської, і, особливо української (ефект масштабу) державності, створює ефект неостаточності роз’єднання.

Дві новостворені у 1991 р. держави успадкували надзвичайно розвинені, обопіль життєво важливі, але практично не формалізовані відносини, які, таким чином, важко реґулюються, є закладником «доброї волі» і можуть легко перетворитись на інструмент свавілля. Російсько-українська дружба не є міфом. Навпаки, це об’єктивна реальність. Вона не потребує переосмислювання, розвінчування, бо ж вона не належить до сфери міждержавних відносин. Руйнація української державності своєрідним чином урівноважувалася зникненням за умов більшовицького режиму державності російської. Русифікація створювала нерівність, але впливала скоріше на ставлення українців і решти народів до влади як такої, до того ж не тільки кремлівської, а й республіканської, місцевої. Процес розбудови окремих суверенних держав став серйозним випробуванням для колишніх взаємин.

Зміцнення сучасної російської державності, закономірне відродження російського патріотизму містить у собі загрозу захворювання на зверхність, великодержавність і, таким чином, низведення стосунків між російським та українським народами до обслуговування того чи того «офіційного курсу».

Російська політика щодо України протягом останніх років зазнала симптоматичних якісних змін. Проголошення суверенітету Росії 12 червня 1990 р. та Україною 16 липня 1990 р. поклало початок відбудовуванню справжніх двосторонніх відносин. На етапі виборювання самостійності дві країни виступали як союзники, що мають спільного супротивника — Союз. Наявність центру, маневри М.Горбачова, конфедеративні перспективи і, не в останню чергу, важкі перші самостійні кроки Росії обумовлювали ситуативну паритетність у російсько-українських взаєминах.

З розпадом СРСР стосунки між двома країнами деякий час залишались значною мірою закамуфльовані такою специфічною структурою, як Співдружність незалежних держав (СНД). Українсько-російське співавторство у розробці базових документів СНД лише підкреслило контраст у їхніх підходах до інтеґраційних процесів на євразійських теренах. Для Москви Співдружність — інструмент леґалізації та практичної реалізації власних «особливих інтересів» у реґіоні; для України — засіб «цивілізованого розлучення». Позицію Києва сприймати як антиінтеґраційну було б помилкою; вона є закономірним наслідком усвідомленої неможливості створення власної держави без глибокої якісної перебудови стосунків з Росією, звільнення з-під її нагляду. Саме на це передусім були спрямовані такі кроки, як проголошення наміру «стати у майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках» 74 та ліквідує свою ядерну зброю, що позбавляло Москву, з її реінтеґраційною стратегією, можливостей апелювати до проблем безпеки.Натомість російський міністр закордонних справ М.Козирєв відверто заявляв, що Росія не може погодитись на втрату «географічних позицій, на завоювання яких були потрібні віки» 75, що навіть не може бути впевненості у ґарантованості територіальної цілісності України, бо ж її кордони можуть бути змінені мирним шляхом 76. До того ж, у воєнній доктрині Росії було зазначено: «...чинниками, що підвищують ступіть загроз воєнній безпеці Російської Федерації, є неоформленість у договірному відношенні ряду ділянок державного кордону РФ і незавершеність вреґулювання правового статусу перебування військ Російської Федерації за її межами» 77. СНД немов би відгороджує колишні республіки від загального міжнародно-правового простору і створює на євразійських теренах якісно відмінні стандарти взаємин.

Під впливом обставин, що супроводжують проголошену російським політичним істеблішментом програму розбудови «Великої Росії», у масовій свідомості росіян ставлення до України і українців еволюціонує від нерозуміння й образи до зловтіхи і зверхності. Певною мірою це визначає й настрої російської політичної еліти, отже, створює сприятливий фон для виникнення реваншистсько-аґресивних концептуальних підходів стосовно України.