Михайло Грушевський – основоположник української політичної думки
М. Грушевський розкрив бачення народу як дійової сили, яка у своїх змаганнях проносить головну ідею, що проходить крізь віки, крізь різні політичні і культурні обставини. Це ідея «національної самооборони» та «націо¬нальної смерті». Вся історія українського народу — це розбудження відпорної енергії" національної .самоохорони перед небезпекою видимої національної смерті.
На такій історичній основі виростають ідеали україн¬ського народу, які ще досі не осягнуті. Це свобода, рівно¬правність та «народний ідеал справедливості», або авто¬номія. У боротьбі за осягнення своїх ідеалів український народ пройшов складну і важку історію, яка принципово вплинула на виховання і самого М. Грушевського.
Але, як зазначав М. Грушевський 1920 р., він «був ви¬хований в строгих традиціях радикального українського народництва, яке вело свою ідеологію від кирило-Мефодіївських братчиків і твердо стояло на тім, що в конфліктах народу і влади вина лежить на боці влади, бо інтерес тру¬дового народу — се найвищий закон всякої громадської організації, і коли в державі трудовому народові не добре, се його право обраховатися з нею».Як і народники, М. Грушевський під «народом» розу¬мів «село, українське селянство». Таке бачення «народу» залишилося на все життя, навіть тоді, коли він очолював Українську Центральну Раду. І тоді його позиція як пре¬зидента була «селоцентрична». У своїй програмній праці «Підстави Великої України» М. Грушевський писав: «Го¬ловною підставою цієї Великої України ще довго, коли не завжди, буде селянство, і на нім доводиться її будувати. У довгі часи нашого животіння ми все повторяли, що в селянстві і тільки в селянстві лежить будучина, українське відродження і взагалі майбутність України. Протягом усього XIX століття українство і селянство стало ніби синонімами. З того часу як інші верстви зрадили спою національність, від селянства черпався весь матеріал для національного будівництва, і воно покладало свої надії: Україна зможе встати тільки тоді, коли встане цей скине¬ний у безодню пітьми й несвідомості титан, цей позбавле¬ний зору і сили, обстрижений з своєї політичної й націо¬нальної свідомості Самсон. Треба було подати йому цю чудотворну воду свідомості — тільки ж усе ходу не було, бо стеріг його пильно стоголовий цербер старого режиму».
Провідну роль селянства у суспільно-політичному та національному житті М. Грушевський бачив і у 20-х роках XX ст., коли в Україні відбувалися нові суспільно-еконо¬мічні процеси. «Українська культурна робота, — зазначав він у 1926 р.,—для українського села ще не закінчена. Завдання сформування української робітничої верстви, що має завершити будову української національності, веде до села. Тільки коли вповні свідомі сільські верстви увіл¬лються в робітничі верстви міста, фабрики, шахти та поне¬суть туди українську свідомість, українізуючи цю робітни¬чу верству, замість самим підлягати її русифікаційному процесові, тільки тоді наша, фактично селянська Україна дійсно стане вповні робітничо-селянською країною. Ми разом ставимо свідомо перед собою це завдання — закін¬чити формацію української національності утворенням сві¬домої української робітничої верстви, через повне завер¬шення культурного циклю села. Мусимо пам'ятати, що українська історична робота під аспектом всебічного до¬сліду селянської верстви, поруч з новими завданнями до¬сліду індустріалізації України, є ще не закінченим завдан¬ням, поставленим попереднім поколінням наших робітни¬ків. Важкі революційні переживання останнього десятиліт¬тя навчили нас звертати увагу на ті сторони історичного процесу, на котрі раніш ми менше зважали».
На доповнення поняття «народ» як національно-етнічної, духовно-культурної визначеності М. Грушевський дав дефініцію «народу», яка розкривала (чи включала) антро¬пологічну та психофізичну характеристику. Учений під¬креслював: «Так само відріжняється українська людність. від своїх найближчих сусідів прикметами антропологічни¬ми — в будові тіла, і психофізичними — в складі індиві¬дуальної вдачі, у відносинах родинних і суспільних, у по¬буті й культурі матеріальній і духовній. Ці психофізичні і культурні прикмети, що мають за собою більше або мен¬ше поважну історичну давність — довгий процес розвою, зовсім виразно зв'язують в національну цілість поодинокі групи української людності супроти інших таких цілостей і роблять з неї живу національну індивідуальність «на¬рід», з довгою історією його розвою».
В органічному зв'язку з проблемою «народу», його ролі і значення в історичному процесі розглядав М. Грушев¬ський питання «держави». У його поглядах на державу відбився вплив М. Костомарова та М. Драгоманова. Дер¬жавно-бюрократична машина, заснована на імперському централізмі та монархічному абсолютизмі, усім набридла, а найбільше попсполеним народам. Прогресивні діячі, у тому числі М. Груніспський, висували ідеї демократизму на ґрунті свободи особи як складової частини маси, що не може не позначатися на свободі самої маси. А це вимагає відповідного державно-політичного вираження. І знов зазвучали ідеї, які проповідували М. Костомаров, М. Драгоманов, С. Подолинський, І. Франко, М. Павлик, ідеї, що історично виходили від Кирило-Мефодіївського товарист¬ва. Автономно-федералістичних поглядів М. Грушевський дотримувався і в часі, коли він очолював Центральну Раду України, сподіваючись на чесну і справедливу феде¬рацію з Росією, і тільки внаслідок об'єктивно необхідних процесів пішов на проголошення суверенітету УНР.