Політична думка Станіслава Оріховського
Експлуатована, пригноблена й скривджена суспільством людина постає стрижнем творчості Івана Вишенського. Він зосереджує увагу на пропаганді моральних ідеалів раннього християнства, які виражали прагнення народу до рівності, волі, братерства, справедливості, були антиподом існуючих у суспільстві гніту і безправ'я народних мас, рішуче викриває експлуата¬торську природу магнатів і шляхти, церковних владик і вищого духовенства. Суспільно-політичні погляди І. Вишенського були пройняті реформаційними ідеями, глибоким демократизмом, палкою любов'ю до трудового народу.У розвитку ідеї української державності, політичної свідомості народу велику роль відіграли освіта, культура, мистецтво. Поле¬мічна література, що сіяла благодатні зерна національної само¬свідомості, дала могутній поштовх народній освіті, необхідність якої була викликана й суспільно-економічними факторами. Важ¬ливим джерелом освіти для молодих представників українських земель в часи середньовіччя були європейські навчальні заклади, зокрема, університети Італії, Франції, Німеччини, Чехії, Польщій Популярними серед молоді були в ті роки Паризький (Сорбонна), Кембриджський, Болонський, Гейдельберзький, Лейпцизький, Кенігсберзький, Страсбурзький, Краківський університстак За півтисячолптя (ХIV-ХVІІI ст.) в Падуаиському (Італія) уні¬верситеті одержали різні наукові ступені або вчилися й не за¬кінчили близько 600 (а, можливо, й більше) юнаків з України. Розвиткові освіти значно сприяли братські школи. Базу¬ючись на вітчизняному досвіді й національних традиціях, вони підносили освіту на рівень тогочасних вимог, убачаючи в ній запоруку визволення від соціального й національного гноб¬лення, основу формування світогляду, державності народу. Завдяки широкій мережі шкіл освіченість в Україні досягла високого рівня. Арабський мандрівник, архідиякон Павло Алепський, який перебував в Україні в середині XVII ст., за¬значав, що по всій землі руській іноземні мандрівники помі¬тили прекрасну рису, що викликала здивування у них, всі вони, за винятком небагатьох, навіть більшість жінок і дочок, уміли читати й знали порядок церковних служб і церковні співи. Відвідавши Вознесенський монастир у Києві, П. Алеп¬ський зазначив, що більшість ченців не тільки уміли читати, а й були обізнані з філософією, логікою й писали твори.
Між княжою і козацько-гетьманською добою Україна перебувала під владою Литви і Польщі. В цей час політич¬на думка розвивалася в руслі гуманістичної традиції, яка простежувалася в працях Юрія Дрогобича та Станіслава Оріховського.
Ю. Дрогобич — доктор філософії та медицини Болон¬ського університету, займався політичним прогнозуванням, зокрема намагався передбачити становище імператора Свя¬щенної римської імперії Фрідріха III, а також ворогуючих сторін на Апеннінському півострові. Він був прихильни¬ком сильної королівської влади, визнавав зверхність світ¬ської влади над церковною.
С. Оріховський замолоду виступав проти божественного походження влади, відстоював принцип невтручання церкви в державні справи. Держава, на його думку, подібна до жи¬вої істоти, яка має своє тіло (посполиті), душу — (шляхет¬ний стан), розум — (король). Мета держави — збереження набожності, добробуту і свободи громадян.
У праці «Про природне право» С. Оріховський одним із перших в Європі розробив концепцію природного права, відстоював пріоритетність закону над рішенням монарха чи інших посадових осіб. Проте за декілька років до смерті в праці «Польські діалоги політичні» він відійшов від пе¬редових поглядів, відстоював зверхність папської влади над королівською. Цей принцип письменник-публіцист засто¬сував при розробці піраміди влади у Польщі, котра б нага¬дувала трикутник, вершиною якого була духовна влада, у лівому куті — священослужителі, а у правому — король.
Полемічна література здебільшого торкалася питань ре¬лігійного життя, реформи церкви, але в контексті цих про¬блем порушувались і політичні питання. Виявлялися два напрями: перший був орієнтований на унію православної й католицької церков, другий тісно пов'язувався з антиуніатською боротьбою та реформою православної церкви.
Зростання освіченості українського народу стало важливою передумо¬вою виникнення й функціонування Києво-Могилянської академії. Про¬тягом усієї своєї історії український народ не мав іншої інс¬титуції, яка б справила такий вплив на розвиток освіти, науки й культури, як цей вищий навчальний заклад. Навколо акаде¬мії гуртувалися найкращі освітяни, науковці, громадські й церковні діячі, їх титанічна діяльність була спрямована на згуртування всіх сил, здатних підтримувати культурно-націо¬нальне відродження, на виховання свідомих носіїв цієї куль¬тури, що виборювали б національну незалежність.
В історії утвердження української державності значний інте¬рес становить доробок діячів Києво-Могилянської академії, починаючи від її засновників — Іова Борецького, Мелетія Смотрицького, Захарії Копистенського, Петра Могили — аж до просвітників і політичних діячів першої половини XVIII ст.Принцип всестановосгі, рівності всіх у навчанні, проголошений Київською братською школою й підтриманий академією, не ли¬ше забезпечував демократичні засади їх внутрішнього життя, а й відповідав найвищій меті — залучити до навчання якомога біль¬ше української молоді, поширювати освіту серед; народу. Києво-Могилянська академія мала загальнонаціональний характер, охоплювала всі стани українського суспільства, від "гетьманича до посполитого". "В ній, — як писав Іван Мазепа, — цвєченієвсякому з малоросійських дітей хотачому учитися походить". Цей перший в Україні вищий навчальний заклад відігравав надзви¬чайно важливу роль як об'єднавчий духовний осередок. До Києва "по науку" діставалася молодь з усіх куточків українських земель.