Політичні та правові вчення античного Риму

Головну причину походження держави Ціцерон вбачає не стільки у слабкості людей та їхньому страхові, як вважав Полібій, скільки в їхній вродженій потребі жити разом. Слідом за Арістотелем, Ціцерон вважав сім'ю початковою основою суспільства, з якої поступово, природним шляхом виникає держава. Він відзначає споконвічний засадничий зв'язок держави і власності, підкреслюючи, що причиною утворення держави є охорона власності. Порушення недоторканості приватної та державної власності Ціцерон характеризує, як зневагу і порушення справедливості та права.

Виникнення держави і права не з випадкового бажання людей, а відповідно до загальних вимог природи, в тому числі і вимог людської природи, у трактуванні Ціцерона означає, що за своєю природою і суттю держава і право носять божественний характер і основані на загальному розумі та справедливості.Ціцерон значну увагу приділяє розглядові форм державного устрою. Залежно від числа правителів, він розрізняє три прості форми правління: царську владу, владу оптиматів (аристократію) та народну владу (демократію). "Коли верховна влада знаходиться в руках однієї людини, ми називаємо її царем, а такий державний устрій царською владою. Коли вона знаходиться в руках у виборних, то кажуть що ця громадянська спільнота керується волею оптиматів. Народною ж (адже вона так і називається) є така спільнота, в якій все знаходиться в руках народу". Кожна з цих форм має свої позитивні і негативні риси, але всі вони терпимі і можуть бути досить міцними, якщо тільки зберігаються ті основи і зв'язки, в тому числі і правові, які від початків міцно об'єднали людей в силу їхньої загальної участі у створенні держави. "Благоволінням своїм нас приваблюють до себе царі, мудрістю — оптимати, свободою — народи", — писав Ціцерон. В той же час, при царській владі всі інші люди усунуті від участі в прийнятті рішень і законів; народ не користується свободою і усунутий від влади при пануванні оптиматів. При демократії, коли все вирішується згідно з волею народу, то який би справедливий і поміркований він не був, все ж таки сама рівність вже несправедлива, якщо при ній немає відмінностей у суспільному становищі. Головним недоліком цих форм є їхня нестабільність, яка може призвести до тиранії, панування кліки (а як підкреслював Ціцерон, "не має більш потворної форми правління, ніж та, при якій найбагатші люди вважаються найкращими)", або до "безумства і свавілля натовпу". Ці види панування вже не є, згідно з Ціцероном, формами держави, оскільки в таких випадках відсутня сама держава, як спільна справа і спільний набуток всього народу, відсутні спільні інтереси і загальнообов'язкове для всіх право. Попередити подібне виродження держави покликана змішана форма державного устрою, яка містить позитивні якості трьох простих форм. Головними перевагами такої держави була б її стабільність і правова рівність громадян. Власне такою він і вважає Римську сенатську республіку. При цьому, носієм царського начала були повноваження консулів, влади оптиматів — повноваження сенату, народної влади — повноваження народних зборів і народних трибунів. Тому Ціцерон підкреслює необхідність їхньої взаємної рівноваги і рівномірного розподілу прав, обов'язків і повноважень між ними.

Ціцерон заперечував ідею майнової рівності і вважав справедливим соціальне розшарування і нерівність у суспільно-політичному відношенні. Навіть демократичну рівність, тобто рівність всіх вільних, він вважав несправедливою, оскільки вона ігнорувала відмінність у соціальному становищі і достоїнстві (гідності) громадян.

Велика увага у творчості Ціцерона приділяється праву. Говорячи про вимоги, які ставляться перед державним діячем, він підкреслює, що, крім того, що така людина повинна бути мудрою, справедливою, стриманою і красномовною, вона повинна бути обізнана з вченнями про державу і володіти основами права, без знання яких ніхто не може бути справедливим.

В основі права, за Ціцероном, лежить притаманна природі справедливість. При цьому, під справедливістю розуміється вічна, незмінна і невід'ємна властивість як природи в цілому, так і людської природи.

Ціцерон дає таке визначення природного права: "Природний закон — це розумне становище, яке відповідає природі, розповсюджується на всіх людей, постійне, вічне, яке закликає до виконання обов'язку, наказуючи; забороняючи, від злочину відлякує; воно, однак, нічого, коли цього не потрібно, не наказує чесним людям і не забороняє їм, і впливає на безчесних людей, наказуючи їм що-небудь чи забороняючи. Пропонувати повну або часткову відміну цього закону — святотатство; частково обмежувати його дію не дозволено; відмінити його повністю неможливо, і ми ні постановою сенату, ні рішенням народу звільнитися від цього закону не можемо". Цей "істинний закон" — один і той же завжди і всюди, і "на всі народи і на всі часи буде розповсюджуватися один вічний і незмінний закон; при цьому, він буде спільним наставником і повелителем всіх людей, як бог, творець, суддя, автор закону". Будь-хто, хто зневаживши людську природу, свавільно не підкоряється цьому закону, на думку Ціцерона, є втікачем від самого себе, який неминуче понесе найбільшу (божу) кару, навіть якщо він зуміє уникнути звичайного людського покарання.

Розглядаючи справедливість, Ціцерон вважав, що вона полягає у тому, щоб кожному віддавати належне і зберігати рівність. Рівність полягає у тому, що всі люди формально в однаковій мірі, але з різними фактичними передумовами та наслідками, підпадають під дію загального принципу, який вимагає віддавати кожному своє. "Перша вимога справедливості, — підкреслював Ціцерон, — полягає у тому, щоб ніхто нікому не шкодив, якщо тільки не буде спровокований на це несправедливістю, а також, щоб всі користувалися спільною власністю, як спільною, а приватною, як своєю".Закон, який встановлюється людьми, не повинен порушувати порядку у природі і створювати право з безправ'я, блага зі зла, чесного з нечесного. Відповідність або невідповідність людських законів природі і природному праву виступає, як критерій та мірило їхньої справедливості і несправедливості. В той же час, закони, що приймаються в тій чи іншій державі, повинні бути не тільки справедливими, але й відповідати встановленому в ній ладові, традиціям і звичаям предків. Важливе значення Ціцерон відводить вступові (преамбулі) до закону, оскільки "законові властиво також і прагнення де в чому переконувати, а не до всього примушувати силою і погрозами". Мета такої преамбули — зміцнення божественного авторитету закону і використання страху божої кари в інтересах виконання людьми свого обов'язку і запобігання правопорушенням. Ціцерон підкреслює, що "під дію закону повинні підпадати всі".