Політологія як наука
Нежиттєвість та непродуктивність цієї парадигми роблять її у сучасний період суто умоглядною конструкцією, що не здатна вирішувати будь-які політичні проблеми.
Натуралістична парадигма. Намагається з'ясувати природу політики, виходячи з домінуючого значення факторів, які мають несоціальний характер: територіальні, економіко-географічні, фізично-кліматичні та інші явища.
Тому натуралістична група парадигм включає у себе географічну, біологічну та психологічну парадигми. Найбільш суттєвими підходами при натуралістичному поясненні явищ політики вважаються геополітика, біополітика та психологічні концепції.
Засновником географічної парадигми є Жан Боден (XVI ст.), котрий сформулював теорію впливу клімату на політичну поведінку людей. Він писав, що народи помірних країв більш сильні та менш хитрі, ніж народи Півдня; вони більш розумні та менш сильні, ніж народи Півночі і найбільше підходять для управління державою. Тому великі армії прийшли з Півночі, тоді як окультизм, філософія та математика прийшли від південних народів.
Наприкінці ХІХ ст. ці уявлення плюс ідея про порівняння історії людства та історії природи, оформились у самостійний науковий напрямок в політичній науці - політичну географію.
Біологічна парадигма та біополітика. Уходить корінням у доктрину Ц.Ламброзо, М.Нордау про біологічну природу пануючого класу. Біометодологія у політичній науці будується на визнанні наявності загальних для людини та тварин початків та понять. Для суспільствознавства нашої країни прийняття таких теорій дуже важке, оскільки марксизм, який багато років панував у нашому житті, заперечував вплив біологічних факторів на галузь політики.
Сутність біопарадигми складається у визнанні одностороннього впливу фізіологічних властивостей людини на політичне життя суспільства.Психологічна парадигма доводить, що основний фактор, який пояснює політичний та соціальний розвиток суспільства - психологічні властивості людей. Її автори зводять усі політичні явища до дії психологічних якостей людини.
Соціальна група парадигм представлена різними теоріями, які пояснюють природу та походження політики через дію інших сфер суспільного життя, або соціокультурних властивостей політичного суб'єкта. Ця група парадигм оперує соціальними, зовнішніми, відносно політики, величинами. Природа та походження політичних явищ пояснюються роллю тієї чи іншої сфери суспільного життя і соціокультурними властивостями соціальних суб’єктів.
Наприклад, широко відоме теоретичне положення марксизму, яке пояснює походження та природу політики визначним впливом економічних відносин. При такому підході політична надбудова підкорена дії тенденцій, пануючих у матеріальному виробництві.
Поряд із такими інтерпретаціями політики, поширені і спроби розглядати у якості породжуючої її причини - право, культуру, релігію.
Багато прихильників соціальної парадигми політики розглядають політику тільки як продукт діяльності людей і тому різні політичні явища ставлять у залежність від якостей людини, що були здобуті у процесі соціальної еволюції.
Раціонально - критична парадигма. Її сутність полягає у прагненні пояснити природу політичної взаємодії людей не зовнішніми ,відносно політики, факторами, а її внутрішніми причинами, властивостями та елементами.
Раціонально-критична парадигма складається з різних теоретичних підходів, які виходять з того , що політика - цілком самостійне соціальне явище , яке виникає та розвивається згідно із своїми внутрішніми законами та правилами. Спроби відкрити внутрішні джерела природи політики виявилися дуже плідними. Тому зараз існує багато концептуальних підходів, що пояснюють політику як самостійне явище.
Наприклад, парадигма конфлікту - базується на ідеї внутрішнього протиріччя, конфліктності політичного життя. Засновники цієї парадигми - К. Маркс, А Бентлі, та ін. Вони не розглядають політичний конфлікт як загрозу політичному розвитку суспільства, бо конкуренція - це джерело руху та еволюції політичних організмів. При цьому ніяким конфліктам не надається антагоністичного характеру.