Соціально-політичне відродження сучасної Індії

Індія — держава, котра нині переживає як то кажуть ренесанс, поступово набуває статусу солідного партнера і перспективного лідера. Твердження про те, ніби у «справжній Азії», крім Китаю і Туркменії, серйозних партнерів Україна не має, заперечують факти: у 2005 р. Індія увійшла до дев’ятки найбільших світових імпортерів товарів і послуг з України (разом із Росією, Білоруссю, Туреччиною, Польщею, Німеччиною, Італією, США та Єгиптом), а Китай став лише десятим серед імпортерів (проти 711,241 млн дол. річного імпорту Китаю з України на Індію припадає 736,941 млн дол. річного імпорту з України [1]). І у 2006 р. Індія (якщо не брати до уваги «євразійських» РФ і Туреччини) поки що є найбільшим у Азії імпортером українських товарів (український експорт за січень-березень становив лише 76664,6 тис. дол. США у Китай, в Індію — 173940,5 тис. дол. [2]).

За участю й активністю в міжнародних організаціях Індія — країна унікальна і поступається в цьому лише США, а в Азії — жодній країні. Вона здобула авторитет як одна із засновниць СОТ, є активною учасницею багатьох організацій міжнародного наукового співробітництва, гуманітарних програм, G77, регіональних торгових і транспортних організацій (таких, як Асоціація регіонального співробітництва Південної Азії, Асоціація країн Бенгальської затоки, газотранспортних мереж).

У травні 2004 р. п’ятирічний мандат отримав уряд на чолі з Манмоханом Сінгхом, котрий успішно здійснює реформи попередника А. Б. Ваджпаї. Президент Індії Абдул Калам — прихильник освоєння космосу. З 1992 р. діє українсько-індійський комітет науки і техніки. Президент України В.Ющенко оголосив 2006 р. роком дружби України й Індії та підтримав ідею надання цій державі статусу постійного члена Ради Безпеки ООН.

У щорічному посланні Конгресу США 2005 р. американський президент згадав Індію як країну, економіка якої швидко набирає темпів розвитку і зможе згодом стати вагомим конкурентом. Деякі американські аналітики вважають Індію єдиною країною в азійському регіоні, спроможною зрівнятися за розвитком економіки з Китаєм (і Давос-2005 закріпив цю думку). Після тривалого перебування у статусі бідної країни з численними негараздами на цьому форумі індійці зробили грандіозну презентацію. Відповідно, в інформації про форум того таки року найбільшу увагу було приділено успіхам Індії і Китаю, але передусім Індії.

Незважаючи на важливість Індії як країни-партнера для України, в сучасній вітчизняній науковій літературі індійську проблематику досліджено поки що недостатньо, особливо в економічному аспекті. Зовнішньополітичні та внутрішньополітичні процеси в Індії вивчають українські індологи О. Борділовська в роботі «Республіка Індія у пошуках власного шляху» (К.: ІМВ, 2004), а також І. Горобець, О. Лукаш, К. Рубель. Статті О. Маначинського та С. Галаки присвячено питанням індійсько-пакистанського конфлікту та де-факто ядерного статусу Індії.

Серед російських джерел варто згадати колективні монографії Інституту сходознавства РАН «Південна Азія в світовій політиці» (М., 2003). «Індія в глобальній політиці. Зовнішні та внутрішні аспекти» (М., 2003), «Індія: досягнення і проблеми» (М., 2002). Російські автори порушують питання адаптації Індії до умов постбіполярного світу, зосереджуючись переважно на економічних перетвореннях та еволюції відносин індійської держави з її головними партнерами. Але дослідження російських науковців мають фрагментарний характер — недостатню увагу приділено питанням внутрішньої безпеки країни. Серед іноземних досліджень варто виокремити монографію американського автора С. Коена «Індія: центр сили, що з’являється» (Нью-Делі, 2002), в якій він аналізує чинники збільшення значущості Індії на міжнародній арені.

Недоліком згаданих праць є недостатнє висвітлення динаміки розвитку Індії протягом останніх років, тому ця стаття має на меті систематизувати поточні суспільно-політичні процеси «найбільшої демократії» Азії.

Безпека країни

Протидія терористичній та сепаратистській діяльності — головне завдання в системі безпеки Індії. До того ж останнім часом прояви одного і другого часто збігаються у конкретних діях ззовні — зазіхання на спокій суспільства, внутрішню безпеку та територіальну цілісність держави. «Традиційними» вже стали мусульманські рухи і сікхський релігійний екстремізм. Та крім традиційних сепаратистських рухів, на етнічно-релігійному грунті останнім часом дедалі загрозливіших форм набуває так званий наксалізм — екстремістська активність крайніх лівих, що фактично сповідують маоїстсько-марксистські погляди.Наксали діють найчастіше в регіонах, населених відсталими племенами та найнижчими кастами. Останнім часом вони розширили межі своєї діяльності — з дев’яти штатів у 2003 р. до п’ятнадцяти — у 2005 р. За даними Міністерства внутрішніх справ Індії, наксали 2005 р. здійснили близько 2000 атак, убивши понад 800 осіб, що фактично урівнює масштаб їхньої діяльності з кашмірськими екстремістами. Є свідчення, що наксали мають підтримку з Китаю та Пакистану [3]. Слід узяти також до уваги, що досі у сусідньому Непалі триває громадянська війна, в котрій офіційний Делі політично і через військово-технічне співробітництво підтримує проанглійськи налаштований тамтешній уряд, проти якого воюють непальські «маоїсти». Відомі випадки, коли непальські гурки (найманці-контрактники), повертаючись із Індії на батьківщину, стають жертвами «маоїстів», котрі експропріюють їхні заробітки.