Насильство як соціальна деструкція і загроза національній безпеці суспільства
Забезпечення національної безпеки — пріоритетне завдання будь-якої держави. Коли суспільство постає перед новими глобальними викликами, вагомість цієї функції зростає. Якщо суспільство втрачає відчуття безпеки, то держава стає нежиттєздатною.
В основі безпеки людства лежить оптимальна організація ресурсів. У нових історичних умовах, коли формується унітарний антропокосмічний науково-техно-натурний комплекс з автономними закономірностями функціонування і самозмінення, суспільно-політичні процеси, яким притаманні втрати ресурсів, вкрай небезпечні, бо можуть стати неконтрольованими, викликати ланцюгову реакцію руйнації соціальної матерії в глобальних масштабах. Тому суспільству потрібна практична політика, яка має бути мистецтвом гармонізації та стабілізації, напротивагу дисгармонізації та дестабілізації [1, 3]. Під останнім треба розуміти насильство як деструктивну дію, спрямовану на досягнення мети з втратами суспільних ресурсів.
В умовах демократичного устрою в ХХІ столітті насильницька традиція також тяжіє над суспільством. З’явилася імовірність появи недержавних (бездержавних) полюсів сили, що можуть спричинити міжнародну нестабільність. Це новий виклик — тероризм, з яким раніше рідко стикалися в системі міжнародної безпеки. Терористичні акти можуть виглядати як засіб впливу окремих терористів, терористичних угруповань, радикальних елементів усіх напрямів або окремих держав, які прагнуть виступити важливим чинником еволюції чи дестабілізації світової системи. Ці нові явища виникають дедалі частіше і свідчать про неадекватність багатьох структур міжнародної глобальної та регіональної безпеки.
Українське суспільство також перебуває під тиском стереотипів поведінки, в яких наявні елементи насильства, успадковані від історичного минулого і, на жаль, культивуються й дотепер у модернових формах на всьому пострадянському просторі. Російські дослідники насильства вважають: «Насильство, що панувало у постреволюційній Росії, творили і вожді, і звичайні люди, у котрих визріло розуміння, що це чудовий засіб перерозподілу власності й загалом перебудови суспільного життя...» [2, 57].
Тому на державному рівні приймаються нормативно-правові документи, що визначають основні засади державної політики, спрямованої на захист національних інтересів і гарантування безпеки особи, суспільства, держави від зовнішніх і внутрішніх загроз в усіх сферах життєдіяльності. Так, в Законі України «Про основи національної безпеки» визначено, що становить загрозу національним інтересам і національній безпеці, розглянуто принципи забезпечення національної безпеки і основні напрями державної політики з питань національної безпеки.
Статистичний метод дослідження насильства дає змогу відчути і простежити масштаби втрат ресурсів суспільства від цього найстрашнішого соціального явища, проти якого поки що не винайдено більш-менш дієвих засобів боротьби. Метод дослідження насильства як соціального процесу, що має фази розвитку з характерними особливостями кожної та специфічні форми прояву, дає змогу побачити це явище в динаміці, виявити його формулу і виробити певні засоби для нейтралізації його руйнівної дії. Проте без визначення генетичного походження насильства як суто суспільного явища, що має як підгрунтя людський чинник, обидва методи будуть не досить ефективними.
Насильство як соціальна деструкція було і є загрозою особисто для кожної людини, для будь-якого суспільного осередку і держави. Воно має глобальний характер. Деструктивні процеси спроможні охоплювати, за відсутності адекватної конструктивної реакції, все суспільство. Елементи деструктивного впливу насильства є головними складовими будь-якої загрози чи виклику національній безпеці незалежно від того зовнішній чи внутрішній характер вони мають. Загроза національній безпеці — це загроза суспільству як системі, державі — як системоутворювальному соціальному інституту загалом і, безумовно, кожному члену суспільства зокрема.
У деяких випадках загрозу національній безпеці створюють і деструктивні впливи, і нездатність суспільно-державної системи нейтралізувати їх, забезпечивши невразливість від них, і в подальшому перейти до вирішення суперечностей ненасильницькими методами на базі конструктивної взаємодії.
Класичний погляд на насильство будується на тому, що примус, фізичний або психічний, певною мірою властивий практично усім об’єднанням спільноти. Але не всі політичні утворення можна вважати однаковою мірою експансивними у розумінні прагнення вдаватися до насильства [3, 87].Історія свідчить, що всі суспільно-політичні катаклізми було спричинено неоптимальними виявами і за людською волею, проте поки що є переважання конструктивного початку і позитивної дії над деструктивним початком і руйнівною дією. Насильство як вид агресії, що відбувається тільки в суспільстві, є продуктом спотвореної свідомості людини, сумою негармонійно усвідомлених станів — хибно організованої психосоціальної енергії [4, 89]. Шукаючи причини насильства, науковці і політики виводять його з природи людини і стверджують, що насильство має реально фіксовану причину [5, 162]. Та слід уточнити, що викликана вона саме викривленою підсвідомістю і свідомістю певних людей, тобто спотвореною архітектонікою їх розуму.