Конфліктний вимір етнонаціонального розвитку України

Досить коректно щодо індивідуальних прав людини висловилися такі дослідники, як Ю. Римаренко, Л. Шкляр та С. Римаренко. Зокрема, вони стверджують: „…Не завжди і всюди права людини можуть виступати гарантом такої специфічної сфери, як колективні права народів, що прагнуть національно-державного самовизначення” [39]. До цього, на нашу думку, можна лише додати, що індивідуальні права людини так само не можуть гарантувати і колективних прав етнонаціональних меншин, які прагнуть національно-територіальної чи національно-культурної автономії. І саме це є однією з причин боротьби етнонаціональних меншин за визнання і забезпечення своїх групових, колективних прав.

Проти „абсолютизації в українській політико-правовій доктрині права особи чи загальнолюдських прав” виступає і правознавець В. Костицький. На його думку, ця абсолютизація є „науково неспроможною”, а запровадження політико-правової доктрини лібералізму в Україні „означало б бути відкинутим у розвитку не менш як на два століття” [40].

Та найбільш нищівній критиці ліберальну доктрину прав людини піддали вітчизняні автори статті під промовистою назвою „Западный миф о правах человека как средство агрессии против прав народов и прав всего человечества”. Основні їх положення зводяться до наступного. По-перше, „загальні права людини є міфом”, який з’явився в Статуті ООН „з ініціативи Великобританії, США та деяких інших країн”. По-друге, загальні права людини – це не всі існуючі на Землі права і погляди на життя, а лише ті, „які сформувалися у народів Західної Європи та США”. По-третє, намагання Заходу накинути всьому людству ліберальну доктрину прав людини є не чим іншим, як „західною культурною експансією”. По-четверте, в Статуті ООН, Загальній Декларації ООН з прав людини та інших міжнародно-правових документах закладена „програма асиміляції” всього незахідного світу. По-п’яте, „спроба поширити західне розуміння прав людини під ширмою загальних на всю земну кулю виявилася невдалою”. По-шосте, робиться висновок про необхідність заперечення ліберальної доктрини прав людини, усунення її положень з конституцій пострадянських держав та ґрунтовної переробки відповідних міжнародно-правових документів тощо [41].

Поважно ставлячись до будь-яких думок, у тому числі й до думок авторів зазначеної статті, тим не менш вважаємо за потрібне висловити свою повну і абсолютну незгоду з їх твердженням про необхідність заперечення ліберальної доктрини прав людини та застерегти проти закликів щодо усунення її положень з конституцій пострадянських держав. Щодо переробки відповідних міжнародно-правових документів, то це досить слушна ідея, але реалізувати її можна, на нашу думку, лише шляхом доповнення положень про індивідуальні права людини (хай і в їх ліберальному трактуванні) ширшими і чіткішими груповими, колективними правами етнонаціональних меншин. Такого ж доповнення потребують і конституції багатьох держав світу.

Доречно відзначити, що протягом останніх років з’являються публікації, присвячені пошукам нових підходів щодо правового врегулювання етнополітичних відносин та порівняльному аналізові переваг і вад концепції групових, колективних прав етнонаціональних меншин [42].

Підсумовуючи все вище наведене, можна зробити такі висновки.

По-перше, ліберальна доктрина індивідуальних прав людини відіграла і відіграє важливу роль у справі захисту прав людини. Однак її можливості виявилися досить обмеженими у такій не менш важливій справі, як захист прав корінних народів та етнонаціональних меншин.По-друге, посилюється тенденція, сутність якої полягає в тому, що ліберальна доктрина індивідуальних прав людини зазнає зростаючої критики з боку багатьох суспільствознавців і правознавців не лише незахідних, а й західних країн. Претензії ліберальної доктрини прав людини на універсальність все частіше визнаються міфом, її основні положення вважаються суто західним витвором, а намагання поширити їх у всьому світі розглядаються як нова політико-правова та інформаційна експансія США та окремих їх союзників для встановлення і зміцнення свого світового панування. До того ж, все більше правознавців усвідомлюють, як це давно зрозуміли етнонаціональні меншини, що ліберальна доктрина прав людини розроблялася і використовується для захисту й захищає переважно (а подекуди й винятково) права панівних та домінуючих етнонацій.

По-третє, етнонаціональні меншини, не покладаючись лише на ліберальну доктрину прав людини, посилюють боротьбу за свої групові, колективні права (все частіше, на жаль, вдаючись при цьому до терористичних актів), що активізує і загострює наукові дискусії навколо індивідуальних прав людини та колективних прав етнонаціональних меншин.

Враховуючи нинішню ситуацію і виходячи з потреб забезпечення етнополітичної стабільності в поліетнічних державах і у світі в цілому, було б, на нашу думку, доцільно, по-перше, підтримати ідею про необхідність визнання групових, колективних прав етнонаціональних меншин не лише законодавством окремих країн (як це має місце сьогодні), а й міжнародним правом. По-друге, відмовитися від існуючої практики ранжування і, тим більше, протиставлення індивідуальних прав людини та групових, колективних прав етнонаціональних меншин; по-третє, розпочати конструктивний діалог між прихильниками і опонентами колективних прав, а, по-четверте, посилити пошуки компромісу, найкоротший і найбезпечніший (але, мабуть, найбільш тривалий і складний) шлях до якого пролягає через доповнення індивідуальних прав людини груповими, колективними правами етнонаціональних меншин.