Конфліктний вимір етнонаціонального розвитку України

Україна чи не єдина з колишніх республік СРСР, де, за багатонаціонального складу населення, вдається уникати міжетнічних конфліктів. Чи вдасться і в подальшому зберігати статус-кво? Адже практика свідчить, що нове тисячоліття характеризуватиметься зростанням міжетнічних конфліктів, які вибухатимуть в усьому геополітичному просторі – незалежно від системи суспільно-політичних відносин. Тому наймасштабніші конфлікти відбуватимуться не між соціальними класами, а між народами різної культурної ідентифікації.

Характеризуючи етнополітичну ситуацію в Україні, слід зауважити, що вироблений і перевірений практикою досвід співіснування різних етносів в країні дозволяє говорити про принципово нову модель міжнаціональних відносин. Українська держава послідовно враховує такі особливості етнонаціональної ситуації в регіонах, як неоднакова чисельність, дисперсність розселення, різний соціально-економічний розвиток районів, де проживають представники етнічних спільнот. Моніторинг міжетнічної ситуації, здійснений 2002 року Держкомнацміграції, свідчить, що у нас спостерігається безконфліктний, інтегративний тип розвитку міжнаціональної взаємодії. З перших днів незалежного існування Україна прагне створити умови для рівноправного розвитку та активної участі в соціально-економічному житті представників усіх меншин (22 % від усього населення України) [1], котрі разом з українцями складають єдину етнонаціональну структуру суспільства.

Така суспільна тенденція досягається завдяки виваженій і ефективній державній етнополітиці, що базується на міжнародних правових актах і чинному законодавстві. Хоча сьогодні вже потрібні як нові законодавчі акти, так і зміни до вже ухвалених. Так, у процесі практичного застосування Закону „Про національні меншини в Україні” виникають суперечності. Зокрема, науковці та держслужбовці зауважують, що в цьому акті немає чіткого визначення критеріїв щодо зарахування певних етносів до національних меншин.

Підтримання атмосфери толерантності, усунення чинників міжнаціональної напруженості і конфліктів є одним з головних завдань України як демократичної держави. Цьому сприяють укази Президента України та доручення Кабінету Міністрів. Особливе значення у цьому зв’язку мають Розпорядження „Про заходи щодо підтримки діяльності національно-культурних товариств” (21 вересня 2001 р., № 252), відповідне доручення Прем’єр-міністра України від 2 жовтня 2001 р., № 13537/1. У січні 2002 року Кабмін затвердив Комплексні заходи щодо розвитку культур національних меншин в Україні на період до 2005 року, а також Комплексні заходи щодо державної підтримки збереження культурної спадщини кримських караїмів і кримчаків до 2005 року.

У цьому зв’язку зазначимо, що етнонаціональна політика України в пострадянську добу виходила з критеріїв: загальноприйнятого визначення населення держави як „український народ”, „українська нація”, „багатонаціональна держава” (очевидно, з часом буде звичайною справою, як і в інших країнах, визначати „українську націю” як сукупність усіх громадян України); орієнтації на розбудову демократії та громадянського суспільства з рівними правами і обов’язками всіх громадян незалежно від етнічного походження; поступового розв’язання етнокультурних проблем національних меншин (хоча всі громадяни України в загальногромадянському розумінні є українці, разом з тим вони мають українське, польське, німецьке чи інше походження); реалізації комплексної програми розвитку української культури на всіх теренах сучасної України; подолання тенденцій політизації національно-культурних рухів на основі засвоєння демократичних цінностей відкритого суспільства.

Найважливішою передумовою гармонійного розвитку всіх етносів в українському суспільстві є вирішення економічних проблем, подолання системної кризи, яку переживає Україна. Така криза в поліетнічній державі може призвести до девальвації національних цінностей, ксенофобії, проявів сепаратизму.

Отже, вибух національної ідентифікації пострадянської доби може стати конфліктогенним чинником в умовах соціокультурної трансформації української держави. Цей процес загострюється суттєвою етнорегіональною мінливістю та нерівномірністю.Процес етнічної ідентифікації України багато в чому унікальний. Наша держава являє собою нетиповий (за європейськими стандартами) зразок держави з неповторними ознаками етнополітичного поля: етнічна карта України, що підтвердили дані Всеукраїнського перепису населення 2001 року, складається як з дисперсних, так і з компактних груп, що може використовуватися підставою для вимог як національно-культурної, так і національно-територіальної автономії; кількісно найбільший етнос – українці – мають дискримінований статус рідної мови; асиміляційну загрозу становить не етнічна більшість, а етнічна меншість – росіяни (йдеться про асиміляцію в російську культуру); зосередженість основних продуктивних сил України в регіонах, де домінує культура (мова) національної меншини; суспільно-політична розчленованість держави має виразний регіональний вимір.

Реальний поступ України у напрямку до демократизації окреслює перед державою проблему збереження, відтворення етнокультурних цінностей і потреб всіх етносів як запоруку гармонійного безконфліктного розвитку суспільства.