Конфліктний вимір етнонаціонального розвитку України

Узбекистан56224954

Індонезія73406866

Японія35278861

Варто прислухатися й до фінського юриста-міжнародника М. Коскенніемі, який попереджав, що „слід бути обережним щодо придатності та застосування ліберальних ідей до неєвропейських традицій”. „Ми просто не знаємо, – зауважував він, – що „демократія” означає для російського, сомалійського, китайського, алжирського та іншого неєвропейського, неліберального суспільства” [22].

Одним з найзаповзятіших критиків теорії індивідуальних прав людини і послідовних прихильників концепції колективних прав етнонаціональних меншин є вже згадуваний В. Ван Дайк. Це він довів у цілій низці блискучих наукових публікацій, зокрема, у працях „Індивід, держава та етнічні спільноти в політичній теорії” та „Колективні спільноти і моральні права: проблеми в ліберально-демократичній думці”, написаних на межі 1970-х – 1980-х років. На думку В. Кимлічки, ці праці не втратили актуальності і „все ще лишаються корисним аналізом різного роду викликів, які становлять меншинні культури для політичної теорії”.В цих та інших працях В. Ван Дайк піддає досить гострій і, на наш погляд, обґрунтованій критиці недосконалість та обмеженість теорії індивідуальних прав людини. Аналізуючи монографію свого співвітчизника і прихильника цієї теорії Дж. Роулза „Теорія справедливості”, він зазначає: „Джон Роулз повністю захоплений питанням справедливості для індивідів. Він не розглядає проблему етнічних спільнот. Він не звертає уваги на різницю між мовами… Суспільство, якого стосується його теорія справедливості, є суспільством індивідів; він вважає, що всі суспільства однакові в тому, що складаються з індивідів, а не з груп”. Подібна критика лунає і на адресу праці американської дослідниці Г. Піткін „Концепція представництва”. Її теорія індивідуальних прав людини, зауважує при цьому В. Ван Дайк, базується винятково на практиці США та Великої Британії, де давно панує ідеологія ліберального індивідуалізму. Гострій критиці було піддано також працю К. Петемен „Участь у демократичній теорії”. Їй В. Ван Дайк цілком слушно закидає те, що вона намагається довести, ніби єдиними учасниками суспільного життя є лише індивіди. Працю Дж. Пламенатца „Згода, свобода та політичний обов’язок” було скритиковано, окрім всього іншого, ще й за те, що її автор „навіть не згадує можливості того, що згода може виходити від групи як колективної спільноти, що свободи (тобто „національного визволення”) може бажати група, або що політичний обов’язок може спиратися на групу”. В кожній із цих праць, підсумовує В. Ван Дайк, індивідуалістські припущення (поєднані з дихотомією між державою та індивідом) ведуть до ігнорування та заперечення групових, колективних прав.

Досить суворій критиці В. Ван Дайк піддав і положення Загальної Декларації ООН з прав людини 1948 року. Нагадавши, що права індивідів можуть належати їм або як людським істотам, або як членам групи, він звинуватив Загальну Декларацію в тому, що вона поділила людські права на дві групи: „права першого сорту” та „права другого сорту”. При цьому до „прав першого сорту” було віднесено всі права індивіда як людської істоти, а про „права другого сорту” (права членів групи) не було сказано майже нічого, окрім права на голосування, яке, до того ж, надається лише громадянам.

В. Ван Дайк цілком слушно стверджує, що, починаючи з часів Дж. Гоббса та Дж. Локка, ліберально-політичні теоретики досліджували передусім відносини між індивідом і державою. Ця традиція, зазначає він із сумом, поширилася й на сучасні міжнародні декларації і договори щодо людських прав, у яких йдеться (винятково або переважно) про права індивідів.

Критикуючи ліберальний індивідуалізм, на якому базується концепція індивідуальних прав людини, В. Ван Дайк вдається до наступних аргументів і міркувань. На його переконання, Дж. Гоббс та Дж. Локк не мали підстав для висновку, що індивіди є єдиними важливими або визначальними одиницями у суспільстві. Індивіди не є самодостатніми, вони об’єднуються не лише в родини, але і в інші колективні спільноти. Індивіди можуть об’єднуватися в расові, мовні, релігійні або й ширші культурні спільноти. Вони можуть утворювати племена або народи. Розвиток особливостей і талантів, життєвої філософії і, можливо, саме існування індивідів залежить від спільноти, частиною якої вони є. І зрозуміло, що вони клопочуться не лише про свої індивідуальні справи. Вони також переймаються власними спільнотами, від яких так багато залежить, та своїми стосунками і з індивідами, і з іншими спільнотами. А всі ці турботи, звичайно, впливають на умови укладеного контракту та на характер прийнятих законів. У цілому В. Ван Дайк дійшов висновку, що ліберальна доктрина є, по-перше, „вкрай обмеженою” (unduly limited), а, по-друге, „щонайменше інтеграціоністською, якщо не асиміляціоністською” (at least integrationist if not assimilationist) [23].

Аналізові критичних поглядів згаданих західних науковців щодо недосконалості та обмеженості ліберальних концепцій індивідуальних прав людини присвячена й блискуча праця американського правника І. Шапіро [24].На певну вразливість ліберальних підходів до людських прав та на дещо обмежену ефективність концепції індивідуальних прав людини, починаючи з середини 1940-х років, не раз вказували й такі відомі західні дослідники, як О. Яновський, І. Клод (молодший), І. Брюгель та інші. Віддаючи належне індивідуальним правам у цілому, вони, тим не менш, неодмінно зауважували, що індивідуальні права членів добровільних асоціацій або корпорацій є „не завжди достатніми”. Етнонаціональним меншинам, наприклад, важко фінансувати свої школи за рахунок добровільних внесків, особливо тоді, коли члени цих меншин повинні також сплачувати податки на утримання державних шкіл, і тому інколи вони хочуть мати право збирати податки та діяти як корпоративні спільноти. Але це означає політичне визнання і статус етнонаціональних меншин, що стає викликом для ідеї національної єдності, чого бояться і чого уникають ліберали. Зосереджуючись на проблемах на рівні індивіда та на рівні держави, ліберали не мають відповіді на запитання, як створити сприятливі умови для існування корпоративних спільнот, зокрема етнонаціональних меншин, які діють на проміжному (між індивідом і державою) рівні [25].