Контексти політичного лідерства на постсоціалістичному просторі

Поступово у фазі демократизації співвідношення політичних сил змінюється, що означає зміну контексту політичного лідерства. Насамперед інститут глави держави „вмонтовується” в механізм стримувань і противаг, його роль, на перший погляд, мінімізується за рахунок конституювання елементарних прав і свобод громадян. Тобто, тепер не глава держави, а закон виконує роль арбітра і гаранта. До того ж конституювання політичного плюралізму і форм політичної участі спричиняє прихід інших політичних акторів, які зазвичай артикулюють інтереси, котрі виникли вже в процесі демократизації. При цьому проявляються внутрішні розбіжності (у нас їх прийнято називати амбіціями), які в процесі лібералізації заради „спільної справи” були відсунуті на другий план. Нові політичні актори переміщуються на передній план. Ризик неконсолідованих дій, який зник разом з диктатурою на тлі майже повної відсутності державних акторів, зазвичай підпорядкованих громадянському суспільству, слабкість політичних партій та величезні можливості дій на політичній арені, на якій старі інститути зникли, а нові ще не сформувалися, спричиняють справжній бум громадянського суспільства.Однак кожне суспільство має свої „тіньові сторони”. Неконтрольована активність суспільства на цьому етапі здатна призвести до остаточного розбалансування системи – своєрідної анархії і безвладдя. Тому у цей період роль політичного лідера зводиться до здатності стимулювати подальший розвиток громадянських потенцій суспільства, але водночас до вміння спрямувати потужну громадянську ініціативу у конструктивне русло. Задля цього має бути забезпечений певний рівень взаємодії, комунікації, кооперації політичних акторів, створено тимчасові альянси з політичними і державними акторами. Завдяки цьому, власне, й відбувається нормалізація і стабілізація політичної системи після приходу до політичного керівництва професійних політичних акторів – партій та їх лідерів. За таких обставин постать „лідера-мораліста” дисонує з політичною елітою. Отже, лідер або змінюється, або ж змушений підпорядковувати нові політичні сили шляхом вибудовування владної вертикалі, яка б „замикалася” на ньому. З огляду на політичну практику постсоціалістичних країн, можна виокремити дві протилежні тенденції – одна характерна для більшості країн ЦСЄ та Балтії, інша – для пострадянських республік. Це стосується конституантів політичного лідерства – політико-правових норм, якими впорядковувалися стосунки правлячих еліт, опозиції і власне лідерів.

Зокрема, лібералізм політичних лідерів у постсоціалістичних країнах уможливив формування парламентських республік. Тим самим політичні лідери ніби „діляться” владою на користь політичних еліт, які приводять їх до влади. Однак ця тенденція не є тотальною. Шлях до парламентських республік у багатьох країнах ЦСЄ пролягав через боротьбу між прихильниками і противниками „жорсткої лінії”. Наприклад, особиста харизма президента Польщі Л. Валенси дозволила йому навіть після прийняття Малої Конституції 1992 року зберегти всю повноту влади щодо вирішення зовнішньополітичних питань.

Інша тенденція, яка проявилася у пострадянських республіках, полягала у формуванні президентських або змішаних, але з надзвичайним домінуванням президента, республік. Однак домінування президентів у владних моделях може мати неоднозначні наслідки. Щодо цього переважна більшість дослідників схиляється до думки, що „гіпертрофія виконавчої влади завжди згубна для процесів демократизації, ...приймаючи форму прем’єрського або президентського абсолютизму, що створює загрозу для демократизації”. На нашу думку, загроза „згортання демократизації” [7] справді існує, однак домінування інституту президентства або глави уряду створює можливості для швидшого, а часто й раціональнішого прийняття стратегічних для держави рішень. Оскільки в умовах парламентської республіки принцип колегіальності при виробленні державної політики ускладнює і уповільнює проходження рішень, то для транзитних суспільств він фактично означає рух у зворотному напрямі. Тобто, за наявності у лідера політичної волі і бачення ним перспектив, країна одержувала шанс для стрибка вперед. Однак тут слід брати до уваги синдром „інерційності системи”, характерний для будь-якої системи, але який спрацьовує значно виразніше у країнах з низьким рівнем розвитку соціокультурних передумов демократизації. Зокрема, збереження домінуючих позицій президентів у владній моделі Росії, Білорусі, України стало джерелом для своєрідного „задкування” політичної системи якщо не до попереднього авторитарного стану, як це сталося у Білорусі і колишніх азійських республіках СРСР, то до своєрідного неоавторитаризму (Україна часів Кучми) [8]. Дещо меншим був інерційний синдром у Словаччині, де домінування прем’єра В. Мечіяра спричинило посилення авторитаризму. Однак у випадку Словаччини запобіжником від авторитаризму стало саме суспільство, не проголосувавши за партію В. Мечіяра на парламентських виборах 1998 року.

По-іншому розгорталися події у Польщі, Чехії, країнах Балтії. Відносне домінування президентів у владних моделях на початку 1990-х років у поєднанні з харизматичністю тогочасних президентів (позиції польського президента, який вважається найсильнішим серед країн ЦСЄ, є значно слабшими порівняно з тими, які має Президент України навіть після внесених змін до Конституції) дало можливість не лише швидко визначитися із зовнішньополітичними пріоритетами, а й стримати суспільний екстремізм, властивий кризовим суспільствам.

Водночас не варто залишати поза увагою економічні та соціальні контексти політичного лідерства середини 1990-х років. Відомо, що докорінні політичні та економічні реформи фази демократизації супроводжуються різким зниженням рівня життя, галопуючою інфляцією, різким зростанням безробіття. Водночас надані суспільству можливості щодо ротації влади призводять до того, що суспільство, користуючись цими ж правами, замінює лідерів-лібералів на лідерів-господарників (технократів). Роль лідерів фази демократизації є незавидною. Стимулюючи реформи, вони „спалюють” себе. Цим пояснюється зміна на посту президента Л. Валенси, В. Гавела, Л. Кравчука у першій половині 1990-х років.Фаза демократичної консолідації настає тоді, коли основні політичні актори досягають згоди щодо „правил гри”. Перехід до демократії закінчується демократичною консолідацією, коли в межах перехідного режиму демократичні поведінкові зразки переходять у стабільні структури, а доступ політичних акторів до процесів прийняття політичних рішень відбувається в межах легітимних процедур, які визнаються основними політичними акторами.