Контексти політичного лідерства на постсоціалістичному просторі

У період лібералізації і суспільство, і політичні лідери-опозиціонери одностайні щодо повалення старого політичного режиму і фактично перебувають у конфронтації з державою. Ця спільна конфронтація домагається ненасильницького повалення старого режиму, стимулює розрізнені громадські організації до співпраці. Тому в цій фазі громадянське суспільство і еліта нагадують єдиного, консолідованого актора. Політичні лідери при цьому стають заручниками масового екстремізму, і їх роль, незалежно від того, який табір вони представляють, полягає в координації дій політичних сил. Власне від уміння політичних лідерів вести цивілізований діалог залежить ймовірність (неможливість) переведення конфлікту у крайні форми. Показовим прикладом такої майстерності стали позиції Л. Валенси і В. Ярузельського у Польщі під час „переговорів за круглим столом”. Як відомо, не без згоди останнього ПОРП добровільно відмовилася від влади. Подібна ситуація склалася й у тодішньому СРСР, коли позиція Л. Кравчука, Б. Єльцина, С. Шушкевича і М. Горбачова визначила мирний характер процесу „розлучення” радянських республік. Ще один приклад стосується процесу роз’єднання Чехо-Словаччини, де мудра позиція В. Гавела знову ж таки обумовила мирний „розрив” 1993 року [4]. Тобто, в умовах лібералізації старого режиму політичні лідери як правлячих так і опозиційних сил виконували роль своєрідних запобіжників крайнього екстремізму. Зокрема, мирний характер „оксамитових революцій” кінця 1980-х років був забезпечений суто особистісними якостями політичних лідерів, причому як комуністичних, так і опозиційних, які в умовах протистояння змогли утримати маси від насильницьких дій.

Друга фаза демократичного транзиту – фаза демократизації – передбачає „інституалізацію демократії” і розпочинається в умовах наявності залишків авторитарних структур, коли демократичні інститути остаточно ще не встановлені, і триває від „деінституалізації” старої системи до реінституалізації демократії. На практиці це означає прихід нових політичних лідерів і політичних еліт на основі вільних виборів. Фаза демократизації закінчується формуванням процедурного „мінімуму” демократії (у термінах Р. Даля) – запровадженням не лише повноцінних виборів, а й політичної відповідальності урядів перед народними обранцями (народний суверенітет), наданням прав на формування коаліцій та партійною конкуренцією. У постсоціалістичних країнах ця фаза тривала від початку 1990-х років – часу запровадження нових виборчих систем, прийняття „малих конституцій”, якими встановлювалися нові правила гри для політичних акторів, і закінчилася з прийняттям нових конституцій. Така формула спрацювала у країнах ЦСЄ, тоді як в пострадянських республіках фаза демократизації набула формальних ознак, призвівши фактично до відходу в попередній дещо модифікований, але авторитарний стан.„Оксамитові революції” у країнах ЦСЄ були антиавторитарними за своїм спрямуванням. Їх очолили „лідери-інтелігенти” – вихідці із середовища, яке найбільш категорично ставилося до існуючого режиму, і були апологетами ідеї забезпечення політичних прав та свобод громадян. Обрання президентами Угорщини, Чехо-Словаччини, Болгарії, Польщі колишніх дисидентів свідчить про відповідний суспільний попиту – попит на „моральних лідерів”. Однак реалізація такої політики була б неможливою без сприяння політичних еліт. Проте „основним джерелом формування нової політичної еліти стала, - за висновком Ю. Щербакової, - „революційна вулиця”, тобто робітники, службовці, представники творчої інтелігенції, консолідуючим принципом яких було заперечення попереднього режиму і попередніх лідерів країни. Брак у них досвіду політичної і державної діяльності в тих умовах розглядався як плюс, а не мінус” [5]. Вони стали, у термінах В. Гавела, моральними лідерами [6], з’єднувальною ланкою між державою і громадянським суспільством, що дало цим країнам великий шанс на повернення до загальнолюдських гуманістичних цінностей та ідеалів громадянськості.

Інакше розгорталася фаза демократизації у пострадянських республіках. Тут „оксамитові революції” були насамперед національно-визвольними революціями. Тому лідерами держав ставали особи – носії ідеї незалежності, але й водночас вихідці з радянської партійної номенклатури, які на момент розпаду СРСР опинилися „ближче до влади”. Отже, завдання утвердження незалежності затьмарило усі інші. Не дивно, що й політика пострадянських лідерів (Л. Кравчука, Б. Єльцина, Е. Шеварднадзе та інших) спрямовувалася на розбудову державності, тоді як питання демократизації, економічного розвитку вважалися другорядними.

Інший контекст, який визначав поведінку політичних лідерів цього періоду, полягав у тому, що політичне лідерство кінця 1880 – 1990 років здійснювалося в умовах своєрідного конституційного вакууму, коли старі конституції виявилися нелегітимними, а нові не були створені. Фактично єдиними нормативно-правовими документами, які регулювали межі діяльності політичних акторів, були документи, підписані у ході переговорів за „круглими” столами або ж Біловезькі домовленості (у випадку пострадянських республік). Це суттєво розширювало простір для маневру тогочасних лідерів, наявність політичної волі у яких і величезний кредит народної довіри були достатніми умовами для інтенсивного реформування.

Зауважу, що простір для маневру розширювався й своєрідним міжнародним вакуумом сил, який утворився з розпадом Організації Варшавського договору (ОВД) та Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ) на початку 1990-х років. Тому міжнародна спільнота була зацікавлена у якомога швидшому прийнятті політичних рішень і формуванні політико-правових процедур, виказуючи тодішнім ЦСЄ-країнам всіляку підтримку. Це дозволило країнам ЦСЄ досить швидко, здебільш завдяки „вольовим рішенням” лідерів, визначитися із зовнішньополітичними пріоритетами, розпочати кардинальні політичні й економічні реформи.