Конструктивна взаємодія (в контексті соціологічних поглядів П. Сорокіна)
“Рекомендовані” акти частіш за все відбуваються як наслідок і компенсація “заборонених” актів – насильства і примусу, що обумовлюють втрату ресурсів. “Рекомендовані” акти можуть бути насильством у відповідь на насильство, тоді вони можуть частково або зовсім втрачати конструктивний зміст, перетворюючись на акти “заборонені”.
”У відповідь на акти заборонені ми реагуємо у формі актів ворожості, несприйняття та ненависті на адресу його суб’єкта; в нас природно виникає бажання дати відсіч незаконному замаху і помститися за його спробу. Сам же акт викликає в нас переживання відрази і несприйняття такої форми поведінки” [11, с. 59]. “Заборонені” акти незаперечно свідчать про дезоптимізацію моделі організації ресурсів, прогресуючого сповзання від конструктивної до неконструктивної взаємодії.
Виходячи з класифікації П. Сорокіним соціальних явищ (актів) за характером переживань, їх можна поділити на два основні типи: конструктивні і неконструктивні, в яких застосовуються, відповідно, ресурсозберігаючі і ресурсоруйнуючі моделі організації. До перших належать “обов’язкові” та “рекомендовані” акти, до других - “заборонені”.
Створення сприятливих умов для конструктивної психічної взаємодії при вирішенні гострих соціальних завдань саме по собі є складним і актуальним завданням, виконання якого передує реальному вирішенню суспільних проблем.
Створення психологічного клімату в суспільстві, який би зовсім вилучив із спектру психічних переживань людей всі негативні моменти, в принципі неможливе. Більш того, це призведе до зубожіння спектру психічних переживань людини і згубно відіб’ється на її соціальній природі. До речі, як і руйнівний надлишок напруги психічних переживань.
Для зменшення ваги неконструктивної психічної взаємодії доцільно домагатися зведення в суспільстві до можливого мінімуму примусово-насильницьких актів, які є злочином “в силу їх природи”.
П. Сорокін відзначав, що в сучасному світі в переважній більшості країн кримінальні кодекси навіть вбивство вважають злочинним актом “не в силу його природи, а в силу чогось іншого, оскільки вони ж допускають і навіть вимагають у відповідних випадках вбивства, ажніяк не вважаючи його злочином” [11, с. 61]. П. Сорокін наполягає: ”Якщо акт вбивства за своєю природою є злочином, то він злочином повинен бути завжди і всюди” [11, с. 61].
Конструктивна взаємодія в підгрунті своєму вимагає визначення злочинних актів ”за їх природою”. Природа злочинного акту полягає в дії, що призводить до незворотних втрат ресурсів. Таке розуміння злочину в суспільстві забезпечить просування суспільно-політичних відносин шляхом від насильства до ненасильства.
Змістом реакції суспільства на злочин, як на дію, що розпорошує і знищує ресурси, повинне бути припинення або мінімізація і недопущення її в подальшому. Реакцією суспільства на злочин не може бути поглиблення чи продовження цього процесу з міркувань відплати, помсти тощо. В умовах глобалізації соціально-економічних і суспільно-політичних процесів це об’єктивно стає неможливим.
Неконструктивна взаємодія у формі “заборонених” актів – відповіді насильством на насильство, злочином на злочин в умовах інформаційного суспільства загрожує ініціюванням лавиноподібного, нестримного процесу руйнування всієї антропосфери.
Простий і доцільний принцип, використання якого допоможе зробити соціальну взаємодію конструктивною (корисною або цінною для суспільства дією), вважається така, що не призводить до втрати ресурсів (у широкому розумінні) і сприяє їх оптимізації та збільшенню. Дію, яка призводить до втрати ресурсів, цінність якої для суспільства (саме з точки зору збереження ресурсів) є сумнівною або відверто шкідливою, не можна вважати конструктивною.
Якщо йти за настановами філософії прагматизму, яка встановлює знак рівності між цінним і істинним [13, с. 251], то розуміння істини, будь-які суперечки або сумніви щодо ступеня істинності в міркуваннях і діях можна вивіряти ставленням саме до ресурсів, рівня їх збереження.Формування і утвердження в суспільстві розуміння, що навіть страта вбивці – це незворотна втрата, хоча і не найціннішого, але суспільного ресурсу. Бо разом із стратою, як актом відплати по відношенню до злочинця, суспільство і держава, що діє від імені суспільства, страчують самих себе в моральному сенсі, оскільки демонструють свою слабкість і нездатність застосувати до нього інші засоби. Демонструють, що відповідь на вбивство вбивством – єдиний засіб соціального захисту від такого роду злочину. Що вбивство, потяг до нього як засобу вирішення проблем, є актом внутрішньо притаманним цьому суспільству, в певному розумінні – норма соціального буття. “Знищення людського життя, що здійснюється у мирному буржуазному житті, є не менш страшним, ніж те, що відбувається на війні” [1, с. 422].