Конструктивна взаємодія (в контексті соціологічних поглядів П. Сорокіна)
При налагодженні конструктивної взаємодії всі її учасники повинні ”ототожнити ”зміст” кожної категорії”, уніфікувати, до певної міри, свої ”психічні атрибутивно-імперативні переживання”, щоб досягти оптимальної моделі організації своєї психічної енергії та інших ресурсів. У цьому велике значення має діалог.
Стан свободи і соціальної справедливості досягається лише тоді, коли виникає конструктивний діалог між суб’єктами суспільно-політичного процесу, що є проявом їх сили. Нездатність до конструктивного діалогу свідчить про слабкість і безсилля.
Інтенсивність соціального життя збільшується завдяки зростанню щільності населення та обміну інформацією [5, с. 33]. В новітніх соціально-історичних умовах соціальний прогрес все більше визначається результатом відбору конкуруючих систем, між якими відбувається активний інформаційний обмін [5, с. 34]. “Динамічна характеристика – швидкість передачі інформації – визначає майбутнє. Успіх визначається не закріпленими, а придбаними якостями і знаннями” [5, с. 35].
Актори психічної взаємодії, обмінюючись інформацією, створюють “об’єднання елементів, що діють, як єдине ціле” [10, с. 24], “яке підтримує своє існування і виконує певні функції завдяки взаємодії між його частинами” [10, с. 22].
Обмін інформацією між акторами психічної взаємодії неможливий без уніфікації психічних атрибутивно-імперативних переживань, що являє собою складний і навіть, у певних ситуаціях, болісний процес. Здатність пройти його з мінімізованими втратами або навіть з доцільними жертвами у вигляді “рекомендованих актів” свідчить про високий потенціал участників взаємодії, їх моральну та фізичну потугу, привабливість і соціальну корисність мети, якої вони прагнуть досягти.
В критичні моменти процесу уніфікації атрибутивно-імперативних переживань, або, інакше кажучи, формування спільної для участників взаємодії системи переконань, коли може виникнути підгрунття для насильства і руйнування моделі, що будується як оптимальна, виникає необхідність в “рекомендованому” акті, який повинен компенсувати неконструктивні чинники взаємодії. Тобто виникає необхідність подвигу.
Для компенсації дезоптимізуючих чинників і відновлення конструктивності взаємодії її суб’єкти можуть свідомо, без будь-якого примусу, вдаватися до “рекомендованого” акту: жертвувати власними ресурсами – власністю, здоров’ям чи навіть життям. Такі акти стають прикладом для інших учасників взаємодії, моральним взірцем і перетворюють осіб, що вдались до “рекомендованих” актів, на діючих лідерів конструктивної взаємодії.
Надлишок “рекомендованих” актів (жертви перестають бути добровільними, хоча певний час на них навішується ярлик добровільності) знижує рівень конструктивності взаємодії: компрометує “рекомендовані” акти, які мали місце до цього, знижує рівень оптимальності чинної моделі, позбавляє мету привабливості.
Насильницька дія для стабілізації процесу створення оптимальної моделі організації ресурсів може бути до певної міри корисною, проте, у порівнянні з “рекомендованим” актом, вона є набагато менш бажаною і набагато швидше, ніж “надлишок” жертовності, компрометує мету і оптимальну модель організації ресурсів для її досягнення. Взагалі насильство свідчить про безсилля і нездатність до конструктивної взаємодії.
”Акти, що сприймаються нами як “обов’язкові”, не викликають у нас ні переживань ворожнечі, ні ненависті, а також особливої симпатії до них самих та їх виконавця. Вони сприймаються, як “дозволено-обов’язкові”… Вони нормальні, справедливі, а тому позитивні і тільки” [11, с. 59]. Хоча вони ”позитивні і тільки”, ці акти є свідченням фукціонування оптимальної моделі організації ресурсів, бо не вимагають від акторів зайвих витрат психічної енергії, фізичних перевантажень, не руйнують їх комфортного і безпечного самопочуття. У вигляді ”дозволено-обов’язкових” актів П. Сорокін подає зразок конструктивної взаємодії, що є нормою існування, законом буття і не вимагає доведення, бо всі суб’єкти безумовно її сприймають. Вона передбачає ненасильницькі відносини і виключає примус і насильство як форму взаємодії.
”Інше переживання виникає у відповідь на акти “рекомендовані”. Тут я, у відповідь на подібний акт, відчуваю по відношенню до його суб’єкта вдячність і любов, симпатію і бажання йому, в свою чергу, надати ту ж послугу. Самий же акт здається нам чимось бажаним і привабливим” [13, с. 59].“Рекомендовані” акти в будь-якій сфері взаємодії людей свідчать про дисфункцію моделей організації ресурсів. Вони є компенсаторною дією, скерованою на мінімізацію чи повну ліквідацію наслідків дисфункції діючої моделі організації ресурсів, бо вимагають значних витрат психічної енергії, фізичних напружень, часто на межі людських можливостей. П. Сорокін наголошує, що “акти рекомендовані – понаднормально-позитивні, свого роду вони є моральною розкішшю” [11, с. 59].