Категоріальне осмислення виборчих процесів

При характеристиці виборчих процесів застосовуються дуже різні дефініції. Найчастіше вживаються такі терміни, як „виборчі технології”, „політичні технології”, „політичні технології виборчої кампанії”, „політичний маркетинг”, „виборчий (електоральний) маркетинг”, „політичний менеджмент” тощо. Виникає цілком закономірне запитання: як ці поняття співвідносяться?

Сучасна українська практика засвідчує, що переважна більшість політичних суб’єктів не схильна використовувати набутки теорії політики. А це невідворотно призводить до помилок у процесі реалізації задекларованих цілей, невиправданих конфліктів між політичними суб’єктами і, зрештою, до погіршення соціально-політичної ситуації в країні. Це можна пояснити (але не виправдати) негативними проявами ідеологічного вакууму, що утворився після краху домінуючої донедавна ідеології.

Світова практика має великий досвід застосування як позитивних, так і негативних прийомів досягнення політичних цілей. Вони піддавалися науковому аналізу, теоретичному осмисленню. Відтак для підвищення ефективності політичної діяльності широко використовуються спеціально розроблені й апробовані політтехнології.

Необхідною умовою розвитку демократії є усталення на всіх рівнях суспільної свідомості і політичної практики демократичних цінностей. Похідним від цього має бути впровадження у повсякденну діяльність політичних суб’єктів відповідних політтехнологій. Їх особливості обумовлюються характером процесу, який охоплює всі види політичної діяльності у межах конкретної політичної системи. Оволодіння такими технологіями дає можливість підвищити рівень і результативність політичної діяльності.

Стрижнем політичної діяльності, політичної участі, а отже й використання політичних технологій, є влада, яку здобувають або демократичним (всенародні вибори), або недемократичним (насилля, авторитаризм, диктатура) шляхом. Політична діяльність, як і будь-яка інша, має свої не лише особливості, засоби та методи, а й закономірності. Це – відповідні технології політичної діяльності [11].

Стосовно виборчого процесу, то, на нашу думку, доцільно все ж використовувати поняття технології, а не методи. Головний елемент, який відрізняє технологію від методів – це опис остаточного результату. Політична технологія забезпечує результат на виборах (успіх певного політичного діяча чи партії), а методи, які використовуються, можуть запозичуватися й з інших наук (психології, соціології тощо).

Термін технологія виник від давньогрецьких слів техно – мистецтво, майстерність і логос наука, знання, закон. У словниках технологію трактують:

1) як сукупність знань, відомостей про послідовність окремих виробничих операцій у процесі виробництва чогось;

2) як сукупність способів обробки чи переробки матеріалів, виготовлення виробів, проведення виробничих операцій тощо [9];

3) як „науку про переробку і обробку матеріалів, способи виготовлення продукції та сукупність прийомів, застосовуваних у різних видах діяльності” [16];

4) як „будь-який засіб перетворення вихідних матеріалів, нехай то будуть люди, інформація чи фізичні матеріали, для одержання бажаної продукції чи послуг” [21, с. 697].

Аналізуючи питання теоретичної розробленості поняття виборчі технології, необхідно зважити на праці представників західної політичної науки, зокрема таких, як Є. Вятр, Л. Гонсалес, Р. Даль, Д. Істон, М. Кроз’є, Дж. С. Мілль, Дж. А. Паломбар, Дж. Сарторі, Х. Томас, С. Хантінгтон. З них можна скласти загальне уявлення про розуміння сутності виборчих технологій та їх місце в структурі демократичних соціально-політичних відносин.

Одними з перших в сучасній українській політології визначення політтехнологій запропонували Д. Видрін [10], який розглядає політичні технології як систему способів і шляхів досягнення бажаних результатів у політиці, та А. Пойченко [23], який проаналізував політику як діяльність щодо запобігання та розв’язання конфліктів і запропонував відповідні технології.

Окремі технологічні аспекти діяльності політичних суб’єктів (партій, рухів) у сучасній Україні висвітлено в монографії А. Білоуса „Політичні об’єднання України” [7]. Автор проаналізував процес становлення і розвитку української партійної системи у перші роки незалежності, а також сформулював висновки щодо засадничих норм, правил і механізмів парламентських виборів як найважливішої демократичної процедури.