Законотворча діяльність як комунікативний процес

В контексті теорії „інформаційного дефіциту” [29], суть якої полягає в тому, що при збільшенні потоків інформації в соціальній системі цю інформацію більшою мірою сприйматимуть люди з вищим освітнім і соціальним статусом, наше суспільство матиме невтішну тенденцію до своєрідної стратифікації соціальних суб’єктів законотворення. По суті, в процесі лобіювання законотворчих ініціатив віддзеркалюється така закономірність, як захоплення „комунікативної влади” олігархічними угрупованнями. Відсторонення від інформаційних потоків ЗМК в процесі конкурентного законотворення соціальних аутсайдерів, з одного боку, посилює розпорошеність складових соціуму, а з іншого – актуалізує комунікативну активність складових „третього сектора”. Їх робота помітно активізується під час виборчих кампаній.

Останнім часом інформаційний ресурс таких, скажімо, соціальних комунікаторів, як „альтернативний уряд”, „молодіжний парламент”, „комітет виборців”, „народна платформа” тощо перебуває на піднесенні і за сприятливих умов може стати відчутним фактором комунікативного тиску на владу в частині законотворення. Отже, змагальність соціальних ініціатив у правовому полі на рівні законопроектних варіацій об’єктивно породжуватиме нових фігурантів цього процесу, і будь-які спроби влади обмежити такий діалог формалізованими вимогами до якості законотворчої інформації не тільки створюватимуть чи посилюватимуть інформаційний дефіцит, а й породжуватимуть абсентеїзм, зневагу до закону. Натомість „інформування сприяє усвідомленню потреб громади, розумінню напруження та невдоволення, які відчувають члени громади, спонуканню їх до започаткування позитивних дій з метою прийняття відповідних рішень” [30].Розглядаючи низові ланки формування комунікаторів законотворчої інформації як структурні складові загального каналу політичної комунікації, варто зазначити, що їх особливості пов’язані з рівнем політичної культури громадян. Політична культура не є тотожною поняттю правової культури – остання виступає якісною характеристикою першої. Вочевидь маємо враховувати, що тривалий розвиток України у складі імперських політичних структур, невдалі спроби власного державотворення в минулому, авторитарні традиції „зачистки масової свідомості” глибоко вкарбували у суспільну свідомість відчуття відстороненості від форм участі громадянина у великій політиці. Те, що Л. Нагорна називає статистською політичною культурою, виключає механізми зворотного комунікативного зв’язку між владою і соціумом [31]. Тому перспектива соціального законотворення в сучасній політичній системі України залежить від умов розвитку громадянського суспільства і має бути матеріалізована в таких напрямках:

• розвиток інформаційних ресурсів прозорості і доступності комунікативних мереж;

• соціалізація законотворчих ініціатив на засадах їх публічності;

• популяризація законотворчої інформації на рівні суспільних відносин;

• інтентифікація громадської думки за галузями законодавства;

• структуризація змагальності законотворчих ініціатив.

Вочевидь, організаційне забезпечення зазначених процесів за арсеналом властивих їм функцій не може бути здійснене виключно можливостями „публічної сфери”. Ця властивість виступатиме лише неодмінною передумовою їх започаткування. Проте без відповідного функціонування інститутів державної влади, зацікавленості влади у використанні інформаційного ресурсу соціальної законотворчості, його правового, організаційного та навіть комунікативного забезпечення вбачається проблематичним гармонізувати консолідований із владою механізм соціального законотворення.

Література:

1. Почепцов Г. Г. Теория коммуникации. – К., 2001. – С. 33.

2. Політична наука: категорії, поняття і терміни / За ред.. Б. Кухти. – К., 2003. – С. 153.

3. Гегель Г. Философия права. М., 1990. – С. 83.

4. Магазинер Я. М. Общая терия права на основе советского законодательства // Правоведение. – 1998. - № 2. С. 64 - 65.