Законотворча діяльність як комунікативний процес

З цього випливає висновок: чим більш розвинене вихідне протиріччя, чим воно гостріше і ближче до свого вирішення, тим необхіднішими стають все радикальніші перетворення суспільних, державних і правових інститутів, загальнішою стає об’єктивна зацікавленість влади у змінах законів держави, а, отже, й у здійснені того чи іншого законотворчого процесу.

З іншого боку, обумовленість останнього об’єктивною необхідністю та наявністю відповідної зацікавленості влади в ньому не лише не виключає, а, навпаки, передбачає появу в кожному законотворчому процесі суб’єктивних особливостей. Якщо законотворчий процес реалізується в законодавчій діяльності державного апарату, то суб’єктивні особливості цієї діяльності (її мета, рішучість верховної влади реалізувати цю мету, прийняття нею рішення про здійснення конкретного законодавчого процесу і формування його ідеї, теоретична діяльність пізнання необхідності даного процесу, нарешті, відповідне виявлення волі суверена і практична діяльність державного апарату, який виконує дане рішення верховної влади) так або інакше відбиваються на здійсненні законотворчого процесу. В кінцевому підсумку ефективність цього процесу залежатиме від інформаційного (в широкому розумінні) забезпечення дій, що містить системну аргументацію правомірності законотворчої ініціативи. Результати такої змагальності можемо зустріти в політичній історії сучасної України.

У зв’язку з такою наступальною діяльністю влади як провідного суб’єкта законотворчого процесу інші учасники політичної комунікації потрапляють в ситуацію корегування правових норм, які, за оцінкою Т. Науменка, соціально зафіксовані домінуючим і, відповідно, панівним у конкретному соціальному організмі суб’єктом [12]. Необхідність змін норм функціонування суспільного організму з боку влади обумовлює проникнення нових суджень, оцінок, думок у масову свідомість за допомогою комунікативних засобів. Спосіб їх поширення багато в чому залежить від типу політичного режиму. Формування в соціумі ціннісних орієнтацій, акумульованих на процес вдосконалення системи суспільної поведінки, що являє собою мету законотворчої діяльності, є природним бажанням демократичних держав – законотворча діяльність в такому випадку прагне до широкої моделі участі усіх можливих суб’єктів законотворення.Проте усі наполягання на змістовій завершеності горизонтальної (лінійної) моделі комунікації в частині законотворення, що обумовлюватиметься типом політичного режиму, не мають суттєвих підстав з огляду на взаємопов’язаність каналів законотворення, комунікативну насиченість політичних інститутів і складових громадянського суспільства у складній взаємодії з пошуку оптимального варіанту нормативно-правового акта. Вочевидь, йдеться не про горизонтальність чи вертикальність спеціальної комунікації у правовому просторі держави як індикатора рівня демократичності суспільства: зазначена схема лише кореспондується із загальним класифікатором видів законотворчого процесу.

Сутність його визначення випливає, як зазначає О. Ющик, з того, за чиєю ініціативою – верховної влади чи опозиції – він здійснюється. Відтак законотворчий процес взагалі може бути поділений на два основні види – на процес, що здійснюється верховною владою ініціативно, „згори”, і процес, здійснення якого диктується верховній державній владі „знизу”; між ними, залежно від тих чи інших особливостей, розташовуються проміжні різновиди законодавчого процесу, що тяжіють до того чи іншого з цих видів. Існування законодавчого процесу двох таких видів пояснюється тим, що в ході історичного процесу верховна влада будь-якої держави опиняється завжди в одній із двох принципово різних ситуацій, залежно від того, на якій стадії перебуває розвиток вихідного протиріччя, яку лінію політичного розвитку – спадну чи висхідну проходить суспільство.

Відтак робиться висновок, що дійсним законотворчим процесом є вироблення законодавчих актів державним апаратом з ініціативи верховної влади, процес, здійснюваний „згори”. У більшості випадків справа відбувається саме так. Навпаки, здіснення владою законодавчого процесу під диктовку „знизу” часто має характер непослідовний, суперечливий, порушує системність законодавства або ж взагалі припиняється без прийняття необхідного акта [13].

З таким твердженням можна погодитись, якщо розглядати законотворчий процес в ракурсі реалізації законотворчої функції політичним інститутом державної влади. Натомість у широкому розумінні процесу законотворення факт прийняття нормативно-правового акта є результатом політичної комунікації незалежно від його змісту, оскільки сам зміст як концентрації правової інформації є втіленням волі законодавця, а акт припинення – результатом зворотної дії комунікативного впливу. Адже закон не може діяти незалежно від суспільства, він завжди буде фактором соціальної активності та джерелом перманентного поступу законотворення як ознаки життєздатності суспільного організму. У зв’язку з цим постає питання про актуальність моделі соціального партнерства у визначенні авторства у сфері законодавчих ініціатив на рівні панівного типу політичної комунікації, котра, за твердженням О. Литвиненка, визначається типом політичного режиму [14].

У визначенні В. Литвина, „законодавча політика нового етапу є цілеспрямована діяльність органів державної влади та суб’єктів громадянського суспільства, яка зумовлює принципи, а також шляхи та засоби формування науково обґрунтованої системи законодавства” [15]. Виклад сутності законодавчої політики через діяльність владних інституцій і суб’єктів громадянського суспільства вбачається логічним в контексті усвідомлення законотворчості як інтерпретації інформаційно-правової характеристики громадянського суспільства. На цьому тлі сукупність громадських комунікацій та соціальних зв’язків, соціальних інститутів і соціальних цінностей складатимуть законотворчий потенціал громадянського суспільства, „суб’єктами якого є громадянин зі своїми правами і громадянські (не політичні) організації (асоціації, об’єднання, громадські рухи)” [16].