Законотворча діяльність як комунікативний процес

В цілому погоджуючись із таким визначенням, зауважимо, що винесення за рамки громадянського суспільства політичних партій є питанням дискусійним. Мають рацію М. Михальченко та Г. Дашутін, коли піддають сумніву продуктивність протиставлення держави та неурядових організацій. Адже політичні партії одночасно є частиною політичної організації суспільства і керують державою, якщо приходять до влади [17]. Водночас слушною вбачається думка М. Назарова, що, з одного боку, політичні партії справді є елементами державності. Разом з тим, більшість політичних партій відбиває широкий спектор життєвих прагнень та інтересів людей, в основі яких – спроба справити вплив на різні аспекти життя суспільства, і в цьому сенсі предмет активності партій аж ніяк не обмежується сферою держави як такої, а є набагато ширшим [18].

Урахування змістовності зазначених тез дозволяє розглянути комунікативний ресурс політичних партій в процесі законотворення принаймні в двох аспектах: участь парламентських партій в законодавчій діяльності Верховної Ради України; законотворчі ініціативи партій, що ведуть боротьбу за політичну владу та електоральну підтримку.Участь політичних партій у творенні правового поля суспільства перебуває у прямій залежності від спроможності політичної системи моделювати канали артикуляції громадських ініціатив. В. Журавський констатує нинішню слабкість паростків громадянського суспільства, нерозвиненість тих його інститутів, які впливають на забезпечення комунікаційних зв’язків між населенням і владою, між суб’єктами політичної системи (йдеться про нерозвиненість незалежного масмедійного простору, неефективну розбудову та активізацію громадських організацій, що мають діяти в політичній сфері тощо) [19]. Проте логіка політичного розвитку України, інтеграційні процеси, які відбуваються в суспільстві та спрямовані на еволюцію політичної системи держави у європейському векторі, об’єктивно структуруватимуть також й інститут політичних партій. Їх комунікативну природу, орієнтовану на законотворення, визначає механізм реалізації (виконання) партіями конкретних функцій, основними з яких є боротьба за владу і здійснення влади, формування ідеологічних доктрин та вироблення політичного курсу країни, формування громадської думки, політичне структурування і соціалізація. В розвиток зазначених ознак А. Білоус пропонує взяти до уваги й інші функції політичних партій:

• електоральна: вважається основною функцією партії, оскільки перемога на виборах є логічним способом приходу до влади;

• політична соціалізація: партія, здійснюючи електоральну функцію, відповідно впливає на суспільну думку, намагаючись переконати виборців в оптимальності власної платформи. Природно, що в процесі вибору представників конкретної партії виборець тією чи іншою мірою політично соціалізується;

• соціальна інтеграція: в процесі політичної боротьби партії прагнуть об’єднати населення навколо проголошених ними цінностей. Через те, що більшість сучасних відомих в суспільстві партій прагнуть до статусу загальнонаціональних, то вони мають пропагувати суспільству цінності, що об’єднуватимуть більшість громадян [20].

В арсеналі засобів реалізації зазначених функцій законотворча діяльність має помітні переваги через комунікативні можливості нормотворчої матеріалізації потреб різних верств суспільства мовою законів і політичної реклами законопроектів. Моніторинг законодавчої бази, а також зміст законопроектів розкриває сталу залежність основних напрямів законотворення з програмними цілями політичних партій. Галузеве законодавство в частині внесення змін і доповнень, що їх ініціюють депутати від політичних партій, віддзеркалює мотивацію суб’єктів законодавчої ініціативи. Спільним для всіх політичних партій є їх прагнення до законодавчого забезпечення і правових гарантій їх діяльності. Тому прийняття Закону України „Про політичні партії в Україні” можна вважати консолідованим здобутком інституту політичних партій. Закон України „Про об’єднання громадян” також відіграв позитивну роль у формуванні та розвитку політичних партій – на його основі в країні почала формуватися багатопартійність. Започаткована Законом України „Про вибори народних депутатів України” пропорційна виборча система визначила політичні партії суб’єктом виборчих змагань, піднесла роль партій у суспільстві та активізувала внутрішні процеси партійного розвитку. Водночас соціологічні опитування доводять, що реальне піднесення ролі партій в суспільстві ще попереду. Згідно з даними соціологічного опитування Українського центру економічних і політичних досліджень ім. О. Разумкова та представництва Фонду К. Аденауера в Україні, 45 % громадян переконані, що політичні партії служать інтересам фінансових і бізнесових структур, 30,5 % — інтересам партійних лідерів, 23,2 % — інтересам державного апарату. Лише 3,8 % респондентів вважають політичні партії захисниками інтересів виборців. Водночас простежується стала тенденція до зростання особистісного фактора (сприйняття політичних лідерів), що доволі часто переважає в оцінках політичних партій та формуванні політичних симпатій [21].Природно, що результати соціологічних досліджень віддзеркалюють не лише рівень іміджу політичних партій у масовій свідомості, а й механізм вивчення громадської думки в процесі вдосконалення методики застосування формалізованого спостереження і статистичних процедур при аналізі змісту соціальних настроїв. Вочевидь це відбувається в процесі збільшення кількості об’єктів як комунікаторів соціальних потреб, що складають основу суспільних чинників законотворення. На цю обставину звертають увагу Дж. Коен та Е. Арато, підкреслюючи, що сучасна держава в багатьох відношеннях потребує багаторівневої структури суспільних комунікацій, котра може бути стабілізована за допомогою фундаментальних прав, а державна виконавча влада чи політична бюрократія виконують функцію „підведення особливого під загальне” шляхом застосування законів [22]. Власне, процедура такого підведення можлива як акт комунікації законотворчої потреби, коли застосування законів є результатом соціального усвідомлення такої необхідності. Відтак виникає потреба з’ясувати умови артикуляції таких інтересів, найефективнішими з яких вбачається публічна сфера, що є визначальним чинником комунікації соціальних прагнень.