Демократична інституціалізація в Україні: євроінтеграційний контекст

Внаслідок політичних подій в Україні в результаті виборчої президентської кампанії 2004 року і зміни керуючої політичної еліти з’явився вагомий фактор для активізації процесу державних перетворень у сфері розподілу владних функцій. Так, 8 грудня 2004 року „пакетне” голосування у Верховній Раді включало й законопроекти з політичної реформи. Це голосування було націлене, головним чином, на стабілізацію ситуації в країні, що виникла внаслідок глибокої політичної кризи.

Перш за все, прийняті зміни до Конституції спрямовані на істотне посилення ролі партій як середовища формування політичної еліти, на структуризацію парламенту при формуванні виконавчої вертикалі влади тощо. Здійснення структурних реформ на сьогодні вимагає більш раціональної й ефективної системи влади, створення якої можливе тільки за умови розбудови відповідально діючої партійної системи та громадянських інститутів. Адже, з точки зору загальновизнаних критеріїв європейської демократії, справжній контроль за владою можна ефективно забезпечити за умови „партійної прозорості” державного механізму й чіткого усвідомлення громадськістю, яка ж партія або представники якої політичної еліти несуть відповідальність за політичний курс.

Коаліційна більшість у парламенті матиме право формувати уряд і буде повністю відповідати за його дії. Розширення компетенції Верховної Ради планується у сфері призначення на вищі державні посади. Прийнятий законопроект передбачає обов’язкову згоду парламенту на дії Президента щодо призначення і звільнення Прем’єр-міністра, затвердження всього персонального складу уряду, призначення на посади голів Антимонопольного комітету, Служби безпеки, Держкомітету охорони державного кордону тощо. Крім того, парламент матиме вплив на таке силове відомство, як Генеральна прокуратура. Надаючи згоду на призначення Генерального прокурора, парламентарі самостійно зможуть його звільнити з посади.

За цим законопроектом передбачається також збільшити повноваження законодавчого органу й у відносинах з виконавчим органом влади. Так, пропонується встановити відповідальність уряду перед Верховною Радою, а не перед Президентом, як закріплено в Конституції тепер. Саме перед парламентом нового скликання, а не перед главою держави уряд має скласти свої повноваження. В цілому встановлений порядок формування й відповідальності Кабінету Міністрів забезпечує цілковиту прозорість та прогнозованість партійної структури уряду, суттєво посилює установчу функцію парламенту, зміцнює позиції вищого органу виконавчої влади і водночас спрощує процедуру прийняття основних державно-владних рішень, гарантує єдність державної політики.

Поряд із запропонованими змінами важливе значення матиме новий формат відносин між Верховною Радою і Президентом. У сфері законотворчості пропонується надати право підпису на оприлюднення законів Голові Верховної Ради, якщо Президент протягом п’ятнадцяти днів не підпише ухваленого парламентом нормативного акту. Розширення повноважень Голови Верховної Ради відображено також в його праві виконувати обов’язки Президента у випадку дострокового припинення повноважень останнього. В компетенції глави держави – внесення подання до парламенту щодо призначень Прем’єр-міністра та міністра закордонних справ і міністра оборони. Такі новації спрямовані на усунення перекосів у системі „стримувань і противаг” та приведення у відповідність реального і юридичного статусу глави держави.

Поділ влади жодним чином не відкидає цілісності державної влади і державної політики з боку владної еліти. Тому цілком логічним є покладення на парламентську більшість, тобто на партійну коаліцію, яка одержала найбільшу підтримку на парламентських виборах, політичної відповідальності за склад, програму і результати діяльності уряду. Призначення ж міністрів закордонних справ і оборони, яке здійснюється за поданням Президента, цілком вписується у його статус глави держави, Верховного головнокомандувача і гаранта державного суверенітету й територіальної цілісності країни.Передбачено новації і щодо законодавчого процесу. Так, право законодавчої ініціативи збережено тільки за трьома суб’єктами: Президентом, народними депутатами і Кабінетом Міністрів. Національний банк, який ніколи не відзначався активністю в реалізації законодавчої ініціативи, таке право втрачає. Отже, серед суб’єктів права законодавчої ініціативи залишилися тільки суб’єкти найвищого політичного рівня, що цілком логічно. Водночас збережено прерогативу Президента визначати певні законопроекти невідкладними, що обумовлює їх позачерговий розгляд Верховною Радою.

Отже, конституційний процес на нинішньому етапі не може бути зупиненим. Основні напрями конституційного реформування мають і далі розвиватися, доповнюватися, змінюватися, вдосконалюватися з урахуванням актуальних реалій. Головне, щоб реформи, які пропонувалися до президентських виборів 2004 року, й ті, що пропонуються нині політичною елітою в межах розподілу функцій влади, були чітко орієнтовані на високі цілі досягнення суспільного миру і злагоди, на засадах яких стає можливим демократичний розвиток держави.

Загалом можна виокремити дві концепції вирішення проблеми втілення саме європейських інтерпретацій принципу поділу влади.