Демократична інституціалізація в Україні: євроінтеграційний контекст

Західноєвропейська інтеграція – унікальне явище у світовій політиці й економіці. Завдяки їй народам Європи вдалося вирішити дві важливі проблеми: усунути матеріальні основи військових конфліктів між державами і створити сприятливі умови для інтернаціоналізації економічної діяльності. Логічним наслідком цього стали вільне пересування громадян, переміщення товарів і капіталу в рамках єдиного європейського простору.

Процвітання єдиної Європи особливо помітне на тлі небагатих і недостатньо розвинених країн, що її оточують. Саме цим і пояснюється прагнення багатьох держав Східної Європи досягти такого рівня розвитку, щоб одержати можливість стати членами Євросоюзу. І Україна – не виняток.

Проте вступ до ЄС не може бути самоціллю. Євроінтеграційні прагнення мають стати імпульсом до подальших демократичних перетворень в межах політичної системи, що існує в країні. На думку українського політолога В. Карасьова, найкращім „якорем” для будь якої влади, що гарантує її ефективність, громадянське, соціальне та економічне зростання, а також соціальний мир і спокій, буде демократія і політична конкуренція [1]. „Теперішня влада має спрямувати зусилля на реалізацію своєї місії, історичного запиту на створення в Україні демократичної, ліберальної нації. Оскільки в Україні на разі не вирішено завдань ліберально-демократичної революції, не кон’юнктурним і ситуаційним, а свідомим і стратегічним „якорем”, або „трендом” нової влади має бути ідеологія європейських цінностей, чи євроідеологія. Йдеться про цільові настановлення, пов’язані з формуванням в Україні сучасного європейського суспільства, економіки, політичної культури тощо” [2].

З іншого боку, існують Копенгагенські критерії членства вступу до ЄС – вони передбачають виконання країнами-кандидатами певних умов. Серед них варто виокремити, перш за все, ті, згідно з якими країни-кандидати мають створити стабільні інститути, що гарантують демократію, правовий порядок, дотримання прав людини і захист прав національних меншин. В цьому аспекті важливим і необхіднім видається аналіз впливу глобальних процесів демократизації на окремі складові демократичних трансформацій політичної системи України та їх відповідність викликам сучасності.

Проблеми історичного розвитку і перспектив демократії можуть розглядатися в теоретичному контексті цивілізаційної і стадіальної парадигм всесвітньо історичного процесу. Ці проблеми можна описати у вигляді такої альтернативи: чи є демократія продуктом винятково певної (західної) цивілізації, а чи необхідним етапом політичного розвитку будь-якого суспільства на певному етапі його модернізації? Реальність цієї альтернативи підтверджується як тенденцією до глобального поширення демократичних інститутів, так і труднощами їх укорінення та дисфункціональністю у незахідних суспільствах. Цілком очевидно, що згодом чіткість цієї альтернативи послаблюватиметься (з розвитком модернізаційних процесів у цих суспільствах).

Демократичне суспільство – це суспільство, яке надає індивідам, з одного боку, певний ступінь свободи самовизначення особистості, а з іншого – захист від авторитарної сваволі можновладців, забезпечує життя в межах і під захистом закону. Водночас демократія передбачає не тільки ці загальні засади, але й конкретну модель політичної системи, котра функціонує в сучасному західному суспільстві.

Як вважає дослідник проблем сучасної демократії У. Бек, демократія має перетворитися на таку, що рефлексує. Це означає, що просте відтворення її основ поступається місцем їх критичному аналізу і постійному експериментуванню у всіх сферах соціальної дії [3].

Провідна тенденція полягає у підвищенні ролі громадянського суспільства та його впливу на політичну сферу і процес прийняття політичних рішень. Демократичні держави реалізують на практиці певний набір принципів: розподіл функцій влади, систему „стримувань і противаг”, народний контроль над урядом, участь народу в управлінні, управління в інтересах громадян, уряд, підпорядкований закону, тощо. Все це передбачає обмеження на використання влади і повноважень і високий ступінь передбачуваності того, як ця влада діятиме. Демократія реалізується через набір інститутів, що функціонують відповідно до певних процедур, закріплених на конституційному рівні. Інститути встановлюють структуру, яка визначає, як індивіди діють в процесі застосування влади. Встановлення структури інститутів бачиться як основний шлях зміни поведінки людей. В довгостроковому плані така поведінка змінює політичну культуру на демократичну.

Процес розбудови інституціональної структури – це конституційний процес. Сенс теорії конституціоналізму полягає в тому, що влада повинна обмежуватися шляхом інституціалізації її використання.Сьогодні, проголошуючи європейський вектор свого зовнішньополітичного курсу, політичне керівництво України має на меті продовжити традицію розвитку демократичних тенденцій української державності, адже саму об’єднану Європу ініціатори її уконституювання розглядають як об’єднання людей і держав на основі певних загальновизнаних суспільних політико-правових цінностей. Політичний її сенс виявляється в тому спільному й очевидному для всіх європейських країн постулаті, що зміна політичного керівництва держави не повинна призводити до обмеження принципу поділу влади та нехтування ним. Правовий сенс цього принципу полягає в дедалі докладнішому нормативному його закріпленні й розвитку як у національному законодавстві європейських країн, так і висуненні цього принципу як необхідного критерію можливого членства в ЄС нових держав.