Виборча система як засіб врегулювання етнічних конфліктів

До переваг пропорційної системи слід віднести те, що вона меншою мірою завищує частку місць, які отримує у парламенті найсильніша партія. Мінімізацію невідповідності між часткою голосів і кількістю місць забезпечує пропорційна система з великими багатомандатними виборчими округами, яка не встановлює прохідного бар’єра – мінімальної кількості голосів, необхідної для участі у розподілі місць [12].

На думку Б. Кроуфорда і А. Ліпхарта, пропорційна система сприяє появі „відчуття приналежності” у представників меншин і допомагає їм відчувати себе інтегрованими в суспільство [13]. Аналогічно К. Янг дає рекомендацію щодо „збалансованого представництва в національних інститутах” [14].

Деякі дослідження підтверджують ефективність пропорційного представництва меншин. Ф. Коен, на підставі кількісного аналізу 100 країн та 233 етнічних груп у період між 1945 – 1989 роками, стверджує, що пропорційні інститути (федералізм, пропорційна виборча система, багатопартійність) породжують етнічні конфлікти низької інтенсивності, які, проте, виникають частіше, тоді як за мажоритарних інститутів результати протилежні [15].

Недоліком пропорційної системи вважають те, що вона сприяє фрагментації партійної системи і, зрештою, може призвести до ситуації, коли кожна етнічна група буде представлена власною партією, а кожна партія спирається на підтримку лише однієї етнічної групи. Як наслідок, виборці віддаватимуть голоси „рідній” партії, незалежно від того, якого кандидата вона висуне [16]. Виборчим інструментом, здатним стимулювати міжетнічне співробітництво і взаємодію, є рейтингове голосування: введення такого порядку, коли при визначенні будь-яких посадових осіб виборці мають вказати другу і третю найбільш прийнятну кандидатуру. Такий порядок дає можливість етнічним партіям торгуватися й укладати угоди щодо голосів, набраних кандидатами в рамках другої і третьої переваги [17]. Дж. Коулменн пропонує, щоб виборчі правила включали компенсаційний принцип: щоразу, коли приймається рішення про вжиття заходів, які погіршують становище тих, хто з ними не погоджується, членам груп, які опинилися в меншості, надається компенсація [18].У свою чергу, Дж. Ішіяма вважає: „Хоча підтримка пропорційності для окремих етнічних груп приглушує етнополітичні протести, загальна пропорційність партійної системи цього не робить і виборча система, яка наголошує на „групуванні” (як у випадку з пропорційними системами), має тенденцію асоціюватися із збільшенням політичних вимог незалежності, тоді як системи, в яких виборці голосують за конкретних людей на противагу партійному списку, схильні асоціюватися з менш екстремальними політичними вимогами” [19].

Проаналізувавши роль виборчих систем у розгортанні етнічних конфліктів, К. де Сільва дійшов висновку, що „самі по собі виборчі системи не є адекватними своїм цілям, якщо вони не прив’язані до демократичного етносу і політичної системи, заснованої на постійній, послідовній політиці мирної конкуренції. …У будь-якому випадку існує стільки ж прикладів того, що пропорційна система допомагає зменшити вплив етнічних відмінностей, як і тих, що доводять неспроможність пропорційної системи з цим упоратися” [20].

У поліетнічних суспільствах виборча система відображає складність проблем, які постають перед ними, особливо щодо формування стабільного і репрезентативного уряду. Не дивно, що для досягнення цього використовуються складні правила, хоча навіть їх розробники і виборці не завжди можуть дати точний прогноз результатів [21]. Проте це слід розглядати не як аргумент проти складних виборчих систем, а скоріш нагадування, що запровадження нової системи, як і реформування чинної, після тривалої відсутності практики виборів теж вимагає інформування населення і проведення просвітницької кампанії, аби виборці правильно зрозуміли механізм, процедуру і значення результатів голосування. Не позбавлена недоліків і призвичаєність виборця до конкретної виборчої системи: з одного боку, йому краще відомо, як скористатися своїм голосом, а з іншого – певна частина електорату може не довіряти результатам, особливо якщо в минулому вона дискримінувалася.

Виборча кампанія може відображати природу міжетнічних відносин і визначати характер політики після виборів. У випадку поліетнічних суспільств чим вищі ставки, тим більша ймовірність того, що виборча кампанія матиме тенденцію до поляризації і радикалізації різних груп. Ситуація загострюється за наявності етнічних партій: тоді вибори можуть бути цензованими і з передбачуваними результатами. В одній із своїх останніх праць Д. Горовіц визначає три моделі етнічного насильства у виборчих перегонах: превентивний удар, прорив і закріплення [22].

Превентивний удар спрямований на підвищення шансів на перемогу конкретної етнічної спільноти за допомогою розмивання голосів певної категорії виборців між кількома учасниками перегонів. На противагу цьому, стратегія прориву передбачає спробу партії розширити свою електоральну базу за рахунок виходу за межі традиційної етнічної основи. Якщо це сприймається іншими партіями як загроза, то це може спровокувати насильство. Етнічне виборче насильство у вигляді закріплення характерне у поствиборчий період. Чисте закріплення характерне для ситуації, коли вибори підтверджують домінування демографічної більшості. Штучне закріплення характеризує ситуацію, коли на виборах перемогу здобуває меншина (що може зумовлюватися штучним розколом більшості або особливостями виборчої системи). У випадку чистого закріплення джерелом насильства стають меншини, штучного – більшість. Жодна з цих ситуацій не сприяє стабільності і репрезентативності.