Виборча система як засіб врегулювання етнічних конфліктів

Водночас приклад ПАР та Індії доводить, що існує залежність між високою конкуренцією на виборах і етнічним насильством. Якщо етнічні лідери змушені вести безкомпромісну боротьбу задля захисту інтересів власної групи за рахунок інших, то це може призвести до поляризації і збільшення конфліктів [5].

Розглянемо детальніше такі складові виборчої системи, як власне виборча система, спосіб проведення виборчої кампанії та вплив виборчої системи на формування партійної системи.

Насамперед зазначимо, що не існує загальновизнаної, позбавленої будь-яких вад процедури виборів. Вона, на думку М. Харропа, повинна відповідати трьом вимогам:

1) робити управління можливим для верхів і прийнятним для низів;

2) сприяти зменшенню політичної фрустрації і толерантності в суспільстві;

3) не створювати нових проблем на додаток до вже існуючих [6].

Прийнято визнавати два основні типи виборчих систем – мажоритарну і пропорційну; іноді третьою називають змішану, котра поєднує елементи обох перших.

Мажоритарна система передбачає вибори одного депутата від виборчого округу. Переможцем визнається кандидат, який одержав найбільше голосів.

За пропорційної виборчої системи місця в парламенті розподіляються відповідно до кількості голосів, поданих за партійні списки.Вважається, що мажоритарна виборча система спроможна забезпечити більшу стабільність, тоді як пропорційна допомагає досягати кращої репрезентативності, тобто вона ліпше відображає етнічну багатоманітність суспільства. Переваги першої і другої поєднує змішана виборча система, оскільки „дисциплінує національні партії, чиї парламентарії можуть бути відповідальні і за вираження місцевих інтересів” [7]. До того ж, змішана система дає змогу партіям використовувати певні свої переваги: сконцентровуватися на округах чи на партійному списку.

За мажоритарної виборчої системи, навіть за умови високого ступеня демократії, меншини можуть виявитися відстороненими від реальної влади. У Північній Ірландії, де католики становлять 35 % населення, в результаті цілком вільних і чесних виборів до місцевого парламенту, який діяв протягом 1922 – 1972 років, більшість мандатів завжди отримували протестанти, оскільки вони демографічно переважали; за півстоліття було прийнято лише один законопроект, запропонований католицькими депутатами – Акт про диких птахів 1971 року [8]. А в Ольстері до 1968 року за мажоритарної системи місцевих виборів протестанти отримували контроль над місцевими радами навіть там, де католики становили від 50 % до 75 % жителів [9].

Шанси етнічних меншин бути хоча б представленими в органах влади, особливо в центральних, різко зменшуються, якщо вони малочисельні чи географічно розпорошені. Саме з цих причин „жодна словенська організація не має реальної можливості отримати місце в національному парламенті” Австрії [10].

Водночас певні типи мажоритарної системи можуть стати на заваді перемоги екстремістських партій. Так, у Франції, після приголомшуючого успіху ультраправої партії М. Ле Пена в 1986 році, було прийнято рішення перейти до мажоритарної системи абсолютної більшості в два тури. В результаті цього вдалося маргіналізувати партію М. Ле Пена, яка за новою схемою не отримувала більше 15 % голосів. Мажоритарна система, стимулюючи формування коаліцій на низовому рівні у довиборчий період, може сприяти створенню ідеального варіанта партійної системи, яка утворюється з кількох великих, з поліетнічною основою, партій.

Проте в умовах, коли проста більшість голосів на виборах дає партії стабільну більшість у законодавчому органі й, відповідно, можливість контролювати його та всі основні управлінські структури, існує реальна загроза того, що меншини будуть повністю усунені від процесу прийняття рішень. Запобігти такому розвитку подій можна за допомогою зазначення у законодавстві етнічного складу парламенту і закріплення за представниками конкретних етнічних груп посад в органах виконавчої влади. І хоча конкуренція за місця в законодавчих і виконавчих органах влади збережеться, але вона точитиметься між членами однієї групи [11].