Відносини держави і церкви в контексті побудови громадянського суспільства

Однак, незважаючи на це, протягом другої половини 2002 року УПЦ зробила кілька заяв, у яких піддала жорсткій критиці законопроект “Про внесення змін до Закону України “Про свободу совісті і релігійні організації”, запропонований на розгляд парламентові Державним комітетом у справах релігій. 30 серпня 2002 року в листі Голові Верховної Ради В.Литвину митрополит Володимир висловив розуміння гострої необхідності прийняття нових нормативних актів з питань церковно-державних відносин і зміни та внесення доповнень до чинних законодавчих актів з цих питань, зокрема і до закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”, оскільки від моменту його прийняття в Україні відбулися значні суспільно-політичні зміни. На переконання митрополита, усі спроби Держкомітету у справах релігій, починаючи з 1996 року, „переписати” Закон “Про свободу совісті і релігійні організації” закінчувались провалом, бо пропозиції містили норми гірші, ніж у чинному, більше обмежували релігійну свободу та релігійні права людини і супроводжувалися намаганнями певних політичних сил зламати сталу систему церковно-державних відносин і переглянути фундаментальні принципи релігійної свободи – одне з досягнень української демократії.

УПЦ при цьому послідовно захищає свою позицію, заявляючи, що підтримає майбутній закон лише у тому разі, якщо будуть повністю враховані її пропозиції і зауваження. Принциповими питаннями, які, на думку речників церкви, мають знайти своє відображення у новому законі, є, по-перше, визнання державою особливої ролі канонічного православ‘я в історії України, у становленні та розвитку духовності і культури її народу; по-друге, надання церкві в цілому статусу юридичної особи; по-третє, вилучення із чинного законодавства норми про почерговість богослужінь; по-четверте, повернення у власність канонічної православної конфесії всього церковного майна, яким поки що володіє та користується держава; по-п‘яте, надання права вести виробничу та господарську діяльність самим релігійним організаціям. Саме ці питання, на думку митрополита, вимагають першочергового вирішення, хоча для налагодження повноцінної діяльності церкви змін та нової редакції потребують й інші статті законопроекту.

Зважаючи на те, що при підготовці законопроекту фактично було проігноровано позицію “домінуючої в Україні і єдиної в державі канонічної православної конфесії – Української Православної Церкви”, її предстоятель звертається із проханням до Голови Верховної Ради не вносити цей законопроект на розгляд та повернути його урядові на доопрацювання [8].

Реакцією на внесення Державним комітетом релігій для розгляду Верховною Радою нової редакції Закону “Про свободу совісті і релігійні організації” стало ще одне звернення на ім`я Голови парламенту, керівників депутатських фракцій і груп, народних депутатів, підписане предстоятелем УПЦ 24 жовтня 2002 року. Митрополит підтвердив позицію церкви, яка полягала у категоричному неприйнятті цього законопроекту [9].Загроза прийняття закону, який був би не сприйнятий домінуючою в країні релігійною конфесією, змусила авторів законопроекту і представників церкви сісти за стіл переговорів. Результатом домовленостей стало те, що УПЦ відкликала лист до Верховної Ради від 30 серпня 2002 року, “оскільки питання, що стосувалися законопроекту, узгоджені між представниками УПЦ і Держкомітетом у справах релігій, а також в комітетах Верховної Ради України”. Держкомітет пообіцяв по можливості врахувати зауваження УПЦ до проекту закону, хоча виконання більшості побажань церкви ставить його у досить незручне становище. Зокрема, для того, щоб якось відгородити себе від негативної реакції міжнародних правозахисних організацій і всіх, хто не належить до симпатиків УПЦ, Держкомітет запропонував народним депутатам самим вносити пропозиції стосовно пункту, у якому б йшлося про визнання особливої ролі канонічного православ`я в Україні [10].

Політика Держкомрелігій, спрямована на підтримку паритетних стосунків з усіма зареєстрованими релігійними організаціями, викликає негативну реакцію як самої УПЦ, так і навколоцерковних кіл. Ставлення церкви до Державного комітету у справах релігій визначається, в першу чергу, переконанням у тому, що він є “єдиним і законним правонаступником Ради у справах релігій, яка була створена в перші роки радянської влади для реалізації атеїстичної політики тоталітарної держави і яка була спрямована на повне знищення Православної Церкви”[10]. Сама необхідність існування такого органу піддається сумніву речниками УПЦ. При цьому вони наводять приклад тих країн – членів СНД, де аналогічні державні інституції було ліквідовано.

Зрозуміло, що негативне ставлення УПЦ до Держкомрелігій зумовлене не тільки і навіть, можливо, не стільки його “правонаступництвом”, скільки тією політикою, яку він послідовно здійснює. Дотримуючись принципів поліконфесійності українського суспільства, комітет стоїть на позиції рівноправ`я зареєстрованих релігійних організацій. Виходячи із цього, Держкомрелігій вважає за необхідне залучати релігійні організації до вирішення проблем державно-церковних відносин, в тому числі й до підготовки нового Закону “Про свободу совісті і релігійні організації”, який постатейно голосувався на засіданні Всеукраїнської ради церков і Державного комітету у справах релігій. Саме ухвалений на цьому засіданні законопроект був надісланий на розгляд Верховної Ради і викликав украй негативну реакцію УПЦ, яка протестувала проти того, що жодна її пропозиція не була врахована [10].