Відносини держави і церкви в контексті побудови громадянського суспільства

Вражає християнська смиренність, з якою до Президента звертається архієрейський собор УПЦ з приводу чергового загострення міжконфесійних стосунків в Україні, пов‘язаного із можливим втручанням у конфлікт Константинопольського патріарха. “Ми вдячні, що Ви, як Глава Держави, усвідомлюєте необхідність досягнення міжконфесійного миру в Україні як важливого чинника нормального життя і розвитку нації та докладаєте великих зусиль для усунення непорозумінь і розбрату на релігійному грунті”, – зазначають ієрархи церкви [3]. В офіційній заяві архієрейського собору спостерігаємо спробу відділити президентську позицію щодо питань державно-церковних відносин від реальної політики, яка здійснюється чиновниками. Собор позитивно оцінює заяви Президента про необхідність подолання розколу в православ‘ї і створення Української помісної православної церкви, адже його учасники усвідомлюють, що “ворожнеча на релігійному грунті – це чинник, що веде до напруженості і нестабільності в суспільстві, який послаблює державу”[4]. Однак у проведенні безвідповідальної державної релігійної політики винний не Президент (зазначимо, що УПЦ категорично виступає проти об‘єднання всіх православних України в єдину Помісну церкву), а деякі “безвідповідальні особи”, які “перекрутили ідею церковної єдності і привласнили собі право втручатися в життя Церкви”.[4]

А чи не підтверджують невикоріненність віри у заступництво справедливого “царя-батюшки” слова, якими завершується звернення до Президента: “Сподіваємося на Ваше розуміння бід і скорбот чад УПЦ. Ми багато не просимо: лише надати нам можливість вільно і спокійно молитися і трудитися у Славу Божу і на користь Батьківщині”[3].

Принагідно зазначимо, що датоване тим самим числом звернення архієрейського собору УПЦ до константинопольського патріарха Варфоломія важко назвати зразком смирення: “Втягування Вашої Святості у конфлікт нічого доброго не дасть – це не тільки поглибить наявний розкол, але й приведе до нових розколів... Будь-яка участь Вашої Святості в авантюрах амбітних політиків здатна непоправно підірвати Ваш авторитет і як Константинопольського патріарха, і як особистості і, що ще небезпечніше, викликати кризу чи навіть розкол у православному світі, який за наслідками може нагадати трагедію 1054 р. Розкол є внутрішня справа УПЦ”[5].

Отже, якщо втручання Президента у міжправославний конфлікт визнається УПЦ чи не як велике благо, то участь у ньому Вселенського патріарха (формально першої особи у православному світі) видається недоцільною і розцінюється як втручання у внутрішні справи УПЦ.

УПЦ неодноразово намагалася підтримати діючу владу у скрутні для неї моменти. Так, наприклад, після Скнилівської трагедії предстоятель УПЦ митрополит Володимир виступив із зверненням до українського народу, у якому відразу після слів співчуття наголошувалося на потребі “віддати належне державній владі і компетентним органам, які роблять все необхідне для виявлення причин, що є головною метою в розслідуванні для попередження аналогічних катастроф”. При цьому митрополит визнає, що “на жаль, лихо є не рідкісною і епізодичною подією в житті нашої держави. Протягом останніх років різного роду нещастя вражають Україну”. Предстоятель УПЦ переконаний, що усі ці біди в більшості випадків попередити лише організаційними заходами неможливо, бо вони є знаменнями Божими про неправильний спосіб життя. Митрополит глибоко стурбований тим, що різні сили шукатимуть серед винуватців трагедії своїх політичних противників, підуть шляхом недостойних інтриг, політичного торгу і безоглядної критики. “Подібні дії лише введуть народ у розпач, посіють сумніви в його власних силах, народять недовіру до будь-яких засобів, спрямованих на створення гідного нашого народу життя в Україні, що може завершитися важкими наслідками для нашої державності і спричинитися до занепаду її іміджу і в очах міжнародної громадської думки”, – зазначає предстоятель [6].

Аналіз цього документа наштовхує на думку, що його авторів більше хвилює не доля людей, які загинули або постраждали, а тих, проти кого може бути скерований народний гнів. При цьому, гадаємо, доречно було б дещо перефразувати останню цитату, адже не щось інше, а саме Скнилівська та інші численні трагедії ввели народ у розпач, посіяли сумніви у його власних силах, породили недовіру та спричинилися до занепаду іміджу України в очах міжнародної громадської думки.У церкви є багато претензій до нинішньої влади, але в цілому, а особливо в порівнянні з тією владою, що її репрезентував Президент Л.Кравчук, якому УПЦ й досьогодні не може пробачити підтримки патріарха Філарета, або перед загрозою приходу до влади у майбутньому націонал-демократичних сил, які вважають УПЦ “п`ятою колоною Москви”, чинна влада видається для представників церкви якщо і не найкращим варіантом, то меншим злом. Тому ми бачимо численні спроби церкви “працювати” із владою. Із вуст церковних ієрархів можна почути багато нарікань у її бік, але це не огульні звинувачення заради самих звинувачень, а, так би мовити, “конструктивна критика”, спрямована на те, щоб у межах можливого змінити на краще ставлення держави до УПЦ.

Для представників церкви показовим є приклад тих країн, де законодавчо закріплений особливий статус традиційних для цих держав релігійних організацій. Архієпископ Львівський Августин серед позитивних прикладів стосунків держави і церкви називає Грузію, де нещодавно було підписано “Конституційну угоду між Державою Грузія і Автокефальною Православною Апостольською Церквою Грузії”, в якій, зокрема, зазначається: “Більшість населення Грузії – православні християни. Конституція Грузії визнає особливу роль Православної Церкви в історії країни. У розвинутих країнах світу історичні церкви отримали особливий юридичний статус. Згідно з Конституцією, Церква незалежна від Держави”[7]. Такі приклади спонукають УПЦ до дій, спрямованих на утвердження власного особливого юридичного статусу в Україні. Виходячи з цього, стає зрозумілим, чому саме ця церква є однією з найбільших прихильниць зміни законодавства у сфері державно-церковних та міжконфесійних відносин.