Відносини держави і церкви в контексті побудови громадянського суспільства
В середовищі вчених-суспільствознавців, політичних та громадських діячів, серед усіх, хто не байдужий до проблем подальшого суспільно-політичного розвитку України, триває дискусія про перспективи становлення та розбудови громадянського суспільства. Підсумовуючи характеристики, які дають громадянському суспільству різні дослідники, можна стверджувати, що громадянським суспільством є така суспільна організація, за якої існує дієва система захисту прав громадян від посягань держави. Зважаючи на те, що поодинока особистість є фактично беззахисною перед потужним державним апаратом, головними елементами громадянського суспільства прийнято вважати об‘єднання громадян. У пропонованій статті робиться спроба з‘ясувати, чи можна вважати церкву одним із елементів громадянського суспільства.
В Україні як поліконфесійній державі співіснує значна кількість релігійних об‘єднань, які, згідно з законом, формально рівні між собою. Кожна із конфесій відрізняється одна від одної не тільки релігійними ідеями, а й ставленням до суспільних проблем. Одні церкви мають тривалий досвід суспільного служіння, формально визначений у їхніх соціальних доктринах, інші самоусуваються від втручання у життя секуляризованого світу, треті обирають „серединну” позицію. Виходячи з цього, доцільним видається розглянути вплив на розбудову громадянського суспільства не абстрактної “церкви” або “релігії”, а конкретно визначеної конфесії. Отже, спробуємо дослідити роль Української православної церкви в процесі розбудови громадянського суспільства.
Церква є не лише божественною інституцією, але й організацією віруючих людей. І як така вона прагне захищати їхні інтереси. Зрозуміло, якщо виникає загроза обмеження релігійних свобод. На превеликий жаль, досить часто права віруючих порушуються державними органами влади або іншими суб‘єктами в результаті бездіяльності цих органів. У таких випадках церква, здебільшого в особі її ієрархів або через прийняття синодальних рішень, звертається до державних органів з петиціями чи навіть протестами, в яких викладається суть неправомірних дій певних інстанцій чи посадовців. Необхідно зазначити, що УПЦ, незважаючи на численні проблеми, які існують у її стосунках з державою, прагне не йти шляхом конфронтації з владою, а порозумітися з нею при вирішенні навіть найскладніших непорозумінь.
Для того, щоб усвідомити, яким чином церква може стати одним із елементів громадянського демократичного суспільства, необхідно передусім з‘ясувати, на яких засадах вона будує свої стосунки із державою і яке місце у суспільному житті відводить собі.
Православна церква вважає, що держава виникає не безпосередньо із волі Божої, а із наслідків гріхопадіння і є необхідним елементом життя в зіпсованому гріхом світі, в якому особистість і суспільство потребують захисту від небезпечних проявів гріха. Отож держава є інститутом, покликаним захищати права та інтереси як окремої особи, так і суспільства в цілому від гріховних, тобто позазаконних зазіхань на них з будь-чийого боку.
Однак історичний досвід свідчить, що дуже часто державна влада не тільки не виконує покладеної на неї функції захищати своїх громадян від гріховних посягань, а й сама стає символом несправедливості, порушуючи права народу. Як церква повинна ставитися до несправедливих репресивних дій влади, корупції, фінансових зловживань, які позначаються на матеріальному благополуччі народу, інших способів надужиття владою? Однозначну відповідь на це запитання дає ігумен Гавриїл Рибальченко: “Церква засуджує такі дії і оцінює їх як гріх, а з гріхом компромісів бути не може”. Однак методи боротьби церкви із таким гріхом значно відрізняються від методів, які використовує секуляризований світ. “Церква закликає не до страйків, голодувань або агресивної непокори, а до мирного діалогу як єдиного вірного засобу для подолання проблеми. Це може бути і звернення через засоби масової інформації, і прямі письмові чи усні звернення, і, що також дієво, храмова проповідь. Однак основним засобом для Церкви і християнина залишається молитва” [1]. Лише за виняткових обставин церква може вдатися до радикальніших дій: вимагати застосувати механізми народовладдя для зміни законодавства; звертатися в міжнародні інстанції і навіть закликати віруючих до мирної громадянської непокори. Такі дії церкви можливі у випадку насильного відвернення владою віруючих від віри або примушування їх до здійснення тяжкого гріха [1].
Церковні діячі неодноразово підкреслюють, що представникам влади немає сенсу боятися церкви, адже вона ніколи не загрожувала існуванню держави (навіть атеїстичної). Православна церква завжди вчила віруючих коритися владі, навіть тій, з чийого боку зазнавала гонінь, молячись за неї і визнаючи її. Однак при цьому християни повинні ухилятися від абсолютизації влади, визнаючи її земну, тимчасову цінність.Яскравим проявом поваги церкви до держави є її теперішні стосунки із українською владою. В одному з інтерв‘ю на запитання журналіста, чи непокоїть його зростаюча неповага до влади, предстоятель УПЦ митрополит Володимир відповів: “Перш за все слід чітко відрізняти анархію від демократії. Є Президент України, обраний народом. Який би він не був – він Президент. Він намагається робити все, що може, для поліпшення життя та консолідації нашого суспільства, для того, щоб Церква існувала в суспільстві в мирних умовах і звершувала своє святе діло і щоб жили ми, як каже Апостол Павел, “в усякому благочесті і чистоті”[2].