Багатопартійність і проблеми ідеологічної ідентифікації
Станом на 1 січня 2001 року в Україні було зареєстровано вже 109 політичних партій, а напередодні парламентських виборів 2002 року їх налічувалось більше 150. У Верховній Раді ІV скликання працюють представники понад 30 політичних партій України.
Зменшується кількість позапартійних народних депутатів. Деякі з них створили та очолили політичні партії. Йдеться про Народну партію (голова – В. Литвин), Політичну партію „Третя Сила” (В. Гаврилюк), партію „Народна влада” (В. Нечипорук), Демократичну партію угорців України (І. Гайдош) та ін.
Крім того, спостерігаються динамічні зміни у складі існуючих партій. Це пов’язано з певною переоцінкою політичних цінностей внаслідок подій президентської виборчої кампанії 2004 року, а також з переосмисленням політичних цілей і формуванням політичних пріоритетів напередодні парламентських виборів 2006 року.
Попри динамічний процес партійного структурування (ліквідація, об’єднання), поки що тенденція до зростання кількості політичних партій зберігається. Якщо на початок 1993 року в Україні існувало 15 партій, то на початок 1998-го їх налічувалося вже 52, на початок 2001-го – 109, на сьогодні - 125.
Отже, законні підстави брати участь у парламентських виборах 2006 року мають 124 політичні партії України. Центральна виборча комісія зареєструвала 44 суб’єкти виборчого процесу, з них 17 виборчих блоків (52 партії) і 27 політичних партій, які самостійно братимуть участь у виборчих перегонах.
Зрозуміло, що створення стабільної партійної системи – це, з одного боку, складний і тривалий процес формування політичних течій, з іншого – поширення відповідних політичних цінностей.
Українські партії перебувають у стані пошуку ефективної ціннісної парадигми сучасності. Саме цим, на нашу думку, пояснюється таке їх розмаїття.
Українська багатопартійність є скоріше кількісною, ніж якісною. Так склалося, що політичні партії виникли раніше, ніж соціальні групи, інтереси яких вони мають захищати. Тому соціальна база більшості партій залишається на сьогодні невизначеною.
Розмитість ідеологічних орієнтирів утруднює шляхи політичної соціалізації та ідентифікації. При цьому варто взяти до уваги, що жодний ідеал минулого не може претендувати на універсалізм, тому що з часом змінюється сам ціннісний об’єкт.
У процесі політичної діяльності відбувалася заміна одних політичних ідеалів іншими. На сьогодні ефективними можуть стати лише синтезовані моделі, що відбивають сукупний результат політичної еволюції.
Партії завжди були носіями ідеології. Традиційною є прихильність виборця до партій з чіткими програмними концепціями та ідеологічними конструктами. Водночас більшість сучасних політичних партій України не мають чіткого ідеологічного забарвлення, і пересічному громадянинові непросто зорієнтуватися у виборі ідейно-політичного напряму. Проблема ідентифікації залишається актуальною і для багатьох новостворених партій. Саме тому, як правило, виборець „персоніфікує” партію, орієнтуючись на лідера партійного списку.
На сьогодні з 125 політичних партій, зареєстрованих Міністерством юстиції України, чотири називають себе комуністичними, чотири – ліберальними, сім – зеленими чи екологічними, чотирнадцять – соціал-демократичними, чотири партії претендують на представництво інтересів сільського населення, ще три називають себе представниками інтересів українських жінок.
За таких обставин назва партії як індикатор її ідеологічного спрямування просто втрачає сенс. Це, в свою чергу, утруднює процес ідеологічної ідентифікації партій. Щоправда, процес набуття ідеологічної ідентичності – завдання не з легких і потребує часу. З огляду на це, сьогодні доцільніше вести мову про певні загальні ідеологічні орієнтації у партійно-політичному просторі України.
Крім того, сучасні засоби комунікації позбавляють ідеологію значення головного знаряддя політичної мобілізації – на зміну ідеологам приходять політтехнологи. У партійній практиці, на жаль, нерідко ідеологія перетворюється на необхідний, але не надто функціональний елемент партійної діяльності.