Авторитарна і демократична моделі політичної модернізації
Отже, демократія зацікавлена в модернізації, а модернізація сучасного суспільства має здійснюватися демократичним шляхом.Цю тезу підкріплює, зокрема, невтішний досвід недемократичних моделей модернізації. Так, можна звернутися до плану тотальної трансформації суспільства за часів СРСР. Такі завдання модернізації, як стабільність, легітимність влади, урбанізація, індустріалізація, масова освіта тощо, були вирішені в СРСР. Як вважає О. Кіндратець, в модернізації радянського періоду можна виокремити ранньоіндустріальний та пізньоіндустріальний етапи. Ранньоіндустріальна модернізація здійснювалася в першій половині ХХ сторіччя. Для пізньоіндустріальної модернізації, розпочатої у 1970-х роках, були характерні такі риси, як підвищення купівельної спроможності населення через державне регулювання, існування системи соціального захисту, зростання рівня життя. Але загальна криза соціалістичного суспільства, яка виявилася в зруйнуванні системи мотивації праці і втрати владою легітимності, обумовила необхідність кардинальної трансформації суспільства [5].
Аналізуючи особливості радянської модернізації, дослідники, зокрема Є. Головаха, акцентують увагу на таких явищах, як виснаження екстенсивних ресурсів розвитку, інтенсивні урбанізаційні процеси, формування відкритої міської культури комунікації, високий рівень освіти, створення передумов для критичного сприйняття дійсності [6]. Погоджуючись з тим, що головними чинниками краху СРСР були такі фактори, як виснаження екстенсивних ресурсів розвитку, деградація політичної еліти та ігнорування економічних законів розвитку суспільства, вважаємо не зовсім правильним називати головною причиною руйнації радянської держави модернізаційні процеси. Тут коректніше було б використовувати термін „трансформація суспільства”, а поняття „модернізація” застосовувати для визначення позитивного потенціалу трансформаційних процесів. Дійсно, трансформація, як глибинна якісна зміна суспільства, не завжди сприяє стабільності, а часом викликає навіть дестабілізацію та руйнування. Модернізація ж може бути визначена як успішна трансформація, що обумовлює прогресивний розвиток.
Як відомо, авторитарна модель найчастіше використовується в країнах ендогенно-екзогенної та екзогенної модернізації. Для неї характерна підвищена роль політичного фактора, що обумовлюється недостатністю внутрішніх, органічних умов для модернізації. Саме тому держава та модернізаторська еліта мають певний час виступати ініціаторами й організаторами політичного процесу. Тобто, започатковується так званий „авторитаризм розвитку”, який в подальшому, з формуванням об’єктивних засад модернізаційного процесу, еволюціонує до демократичної моделі. Характер і спрямування авторитарного режиму залежатимуть, передусім, від якісних характеристик держави та еліти. Якщо більшість політичної і владної еліти зацікавлена в модернізаційних реформах і має достатню компетентність для їх проведення, то авторитарне правління може створити реальне підгрунтя для позитивних суспільно-політичних змін, сприяти концентрації суспільних ресурсів та оперативності управління. Із зменшенням суспільної напруги та одержанням перших позитивних результатів модернізації розпочинається процес демократизації.
Коли ж авторитарний режим встановлюється правлячою верствою, об’єктивно не зацікавленою в реальній модернізації, то модернізаційні гасла будуть використовуватися як камуфляж зовсім інших цілей. Це спричинить поглиблення прірви між гаслами і реальністю, дестабілізацію суспільного життя, внаслідок чого відбудеться посилення репресивно-карального управління і авторитарного впливу.
На підставі проведеного аналізу можна запропонувати порівняльну характеристику авторитарної і демократичної моделей політичної модернізації (див. таблицю).
Таким чином, головна різниця між авторитарною і демократичною моделлю модернізації полягає в тому, що авторитарна покладається на волю правлячого класу та ефективність бюрократичного примусу і контролю за виконанням його розпоряджень. Демократична ж грунтується, передусім, на самоорганізації суспільства, де держава і політична еліта відіграють роль творця сприятливих умов для цього процесу.
Українські вчені дають різні, але переважно песимістичні оцінки розвитку демократії в нашій країні. Так, В. Полохало класифікує політичний режим в Україні як „напівавторитарний”, створений вітчизняними лідерами, що прагнули, передусім, захистити власні інтереси, але при тому зберегти видимість демократії [7]. Водночас дослідник знаходить реальні передумови для успіху процесу демократизації українського суспільства. Вони, на його думку, полягають в поступовій активізації громадянського суспільства та наявності в країні демократичної контреліти. Справді, розвиток та активізація громадянського суспільства в Україні підтверджується багатьма фактами, але якщо говорити про наявність демократичної політичної еліти, то події 2005 - 2006 років поставили це під сумнів.Н. Степанова, вибудовуючи схему демократизації українського суспільства, стверджує, що особливість її полягає у переважному використанні технологій імітації, запозичення результату або форм політичної модернізації (коли декларуються певні принципи, проте фактично відбувається їх симуляція) [8].