Європейський парламент після виборів – 2004 в оцінках та прогнозах політологів

Серед політичних подій широко обговорювалося також рішення німецького консервативного об’єднання ХДС/ХСС, переможця виборів до Європарламенту, погодитися на ратифікацію Європейської конституції в обмін на те, що Німеччина застосує право вето при прийнятті рішення щодо вступу до ЄС Туреччини. ХДС/ХСС послідовно виступає проти членства Туреччини у ЄС і вимагає, щоб рішення стосовно переговорів з Туреччиною про вступ було затверджене двома третинами голосів німецького парламенту. Це дозволить консерваторам заблокувати початок переговорів. За сценарієм ХДС/ХСС, голосування не забезпечить двох третин голосів на підтримку Туреччини, а це означає автоматичне „ні” Німеччини переговорам на саміті Євросоюзу. Якщо рішення стосовно Туреччини не буде розглянуте 2/3 голосів у нижній палаті, ХДС/ХСС погрожував не підтримати ратифікацію Конституції ЄС. Лідер німецьких лібералів Г. Вестервелле піддав критиці консерваторів за „нереальний зв’язок” між Європейською конституцією та членством у ЄС Туреччини. Водночас експерти очікують, що ХДС/ХСС проголосує за Конституцію, навіть якщо не отримає шансу застосувати вето на початок переговорів з Туреччиною, а свою перемогу на виборах до Європарламенту сподівається використати, щоб отримати поступки від правлячої партії та уряду [8].

Змагання політичних поглядів не виключається й в рамках однієї партії або політичної групи в Європарламенті. У цьому контексті М. Констамм наводить приклад Європейської народної партії та групи ЄНП/ЄД. У парламенті група ЄНП/ЄД, за його оцінкою, „скомпонована з обраних чиновників, які борються за інтегровану федеративну Європу, і тих, хто прагне необов’язкової і, таким чином, тільки співробітницької Європейської організації. Їх єднають не політичні завдання, а цифри. Назвати таку групу парламентським представництвом політичної партії – це не більше, як гра слів та просте заплутування виборців. Європейські уряди погодилися взяти результати виборів до уваги при висуненні кандидатів на посаду Президента Єврокомісії та до Європарламенту. Кожна партія, зі свого боку, могла б забезпечити виборців альтернативною кандидатурою: висунути свого політичного лідера… ЄНП/ЄД перетворила цю можливість на поганий жарт, запропонувавши чотирьох чи п’ятьох кандидатів, що могли б стати претендентами. Чи зміг би будь-хто вважати серйозною політичну партію, що висунула п’ять кандидатів на посаду прем’єр-міністра за результатами національних виборів? Брак згаданих елементів демократичних виборів не залишила електоратові вибору з проблем, що мали б щось спільне з Європейським Союзом – тільки слово „європейський” і лишилося” [9, с. 2].Наскільки обгрунтовані ці застереження політологів? Чи не вдаються вони до перебільшення ризиків, що загрожують Євросоюзові зсередини? Чи виправданий їх євроскептицизм?

На нашу думку, необхідно враховувати, що в попередньому складі Європарламенту депутати репрезентували близько 100 національних політичних партій. До нинішнього ж складу балотувалися представники вже 481 партії лише з країн, що приєдналися до ЄС. Різноспрямованість положень щодо європейської політики, які містяться в програмах національних політичних партій, свідчить, ймовірно, не про невизначеність європейських партійних еліт щодо майбутнього об’єднаної Європи, а, передусім, про об’єктивно зумовлене розширення тематики загальноєвропейських дебатів.

Вибори 2004 року не змінили розподілу політичних сил і показали, що партії й політики правоцентристського спрямування тривалий час залишаються найпопулярнішими серед громадян ЄС. Як і в парламенті минулого скликання, політична група Європейської народної партії є найчисленнішою і до того ж єдиною, в якій репрезентовані депутати з усіх 25 країн – членів ЄС. Найбільшою делегацією в групі є німецька – 49 парламентаріїв від опозиційної у себе вдома ХДС/ХСС. Традиційні опоненти правоцентристів – соціалісти знову посіли друге місце (найбільшу підтримку надали їм французькі виборці – 31) [1, с. 2]. Отже, від Європейського парламенту залишилося не тільки слово „європейський”, як емоційно зауважив М. Констамм, – незмінними є кількість політичних груп, партійна структурованість парламенту, а відтак і партійний вибір громадян ЄС та їхня підтримка політики, яку здійснював у рамках своєї компетенції Європарламент протягом 1999 – 2004 років.

Обраний у червні 2004 року, Європейський парламент за партійною ознакою структурований так: політична група Європейської народної партії (Християнські демократи) та Європейських демократів (ЄНП – ЄД) має 278 місць з 732, Європейські соціалісти – 199, група Європейських лібералів, демократів та реформ (ЄЛДР) – 67, Європейська об’єднана лівиця – нордичні „зелені ліві” (ГЄОЛ/НЗЛ) – 39, група „зелених” – Європейський вільний альянс („зелені”/ЄВА) – 41, група Союзу за Європу націй – 27, група за Європу демократій та розмаїтість (ЄДР) – 15, позафракційні – 66 місць (таблиця).

Порівняння з минулим розподілом місць між політичними силами показує, що зміни справді відбулися незначні [3, с. 607].

Щодо використання партіями своєї значущості в європейських справах у внутрішній політиці, ця тактика не є новою. Повертаючись до тези С. Гоці про зростання впливу депутатів Європарламенту на національну політику та про роль євроустанов як середовища, де розвиваються діалектичні відносини між національними більшостями й опозиціями [2, с. 68], згадаємо відомий спеціалістам факт переходу у попередньому складі Європарламенту до політичної групи ЄНП – ЄД депутатів від фракції „Forza Italia” (ця партія в італійському парламенті була опозиційною до правлячої Італійської народної партії, проте на загальноєвропейському рівні така внутрішньополітична ситуація аж ніяк не відбивалася).