Європейський парламент після виборів – 2004 в оцінках та прогнозах політологів

Існує дуже мало питань європейської політики, щодо яких політологи досягають згоди. Одним з них є оцінка Європейського Союзу (ЄС) як такого, що страждає від „дефіциту демократії”: враховується дистанція між європейськими громадянами та керівними інститутами Євросоюзу (Європейською Радою, Єврокомісією, Радою ЄС і, нарешті, Європейським парламентом). Саме Європарламент як інститут представницької демократії має докладати зусиль, аби подолати відстань між інтересами „євробюрократів” та „пересічних” громадян ЄС.

Суттєве питанням міжнародно-політологічного дискурсу: чи змогли політичні партії, що взяли участь у виборах до Європарламенту, скоротити цю дистанцію, чи, навпаки, збільшили її?

„Євроскептики” (з огляду на завдання нашого дослідження, будемо вважати ними не лише тих, хто взагалі заперечує історичну перспективу розширеного ЄС, а й тих, хто ставиться до ідеї „об’єднання у розмаїтті” прихильно, але не вважає роль неурядових учасників європейської політики суттєвою) часто посилаються на думку італійського політолога С. Гоці, партійна тема у дослідженнях якого розглядається в контексті місця партій в сучасній політичній моделі об’єднаної Європи. С. Гоці вважає, що „справжні європейські партії ще не існують, є лише федерації політичних партій, які докладають зусиль, аби узгодити спільну політичну програму на європейському рівні, причому вони ще дуже пов’язані з політичними вимогами країни походження” [2, с. 63]. Традиції, звички й національні інтереси, на думку вченого, послаблюють сформовані партіями політичні групи Європарламенту, а склад цих груп може здаватися дещо штучним, коли в одній і тій же групі працюють національні делегації з дуже різними поглядами на процес європейської інтеграції – проєвропейськими або євроскептичними.

Серед причин цього дослідники називають не лише географічну та економічну різницю між державами, що делегували до Європарламенту своїх депутатів, а й їх обрання за різними виборчими системами. Політолог наголошує, що національна приналежність відчувається при голосуванні з важливих питань, які призводять до помітних наслідків у внутрішній політиці. Наводиться такий приклад: у січні 1999 року під час голосування про вотум недовіри очолюваній Ж. Сантером Європейській Комісії більшість німецьких євродепутатів, незважаючи на партійну належність, голосувала за недовіру, тоді як італійці, іспанці й французи мало не одностайно висловили протилежну позицію [2, с. 64]. Водночас навіть С. Гоці, визнаний скептик щодо європейського партійного будівництва, оцінюючи партійну складову діяльності ЄС, підкреслює, що, в порівнянні з минулим, вплив європейських депутатів всередині національних партійних організацій зростає разом із зростанням впливу Європарламенту в загальноєвропейських справах.

Президент Європарламенту П. Кокс зауважив, що „на жаль, європейці і на заході і на сході продемонстрували байдуже ставлення до європейських виборів” [7]. М. Констамм, почесний президент Центру європейської політики – неурядової науково-дослідницької установи, чиї висновки часто використовують експерти Єврокомісії та інших євросоюзних установ, так коментує вибори – 2004: „Відповіді щодо ЄС справді нечасто є простими, але в цьому випадку відповідь проста: вибори збільшили „дефіцит”. Зважаючи на низьку участь виборців (2004 р. зафіксовано найменшу за всю історію виборів до Європарламенту їх кількість – лише 45,5 % – В. М.), М. Констамм підкреслює: „У виборах не було анічого європейського. Отже, ці вибори є зразком хвороби, яка загрожує прогресові, і якщо не надавати їй уваги, то й самому Союзу. Ця хвороба проявляється у використанні слів без переведення їх у дії, що створює дегенерацію мови і призводить до недовіри. Що примушує демократію функціонувати, а громадян голосувати? Більше, ніж ви могли би думати! Існує, однак, кілька елементів, без яких демократія точно не може працювати. До них належать, по-перше, політичні партії з чітким почуттям напряму і, по-друге, лідери цих партій. На європейській сцені нікого з них зовсім немає. Але чи дійсно немає європейських політичних партій? Сумно, але майже всі вони мають фасад, проте не існують реально” [9, с. 1].

У цьому зв’язку політолог одним з перших окреслив майже парадоксальне явище, досить нове для європейської політики: якщо виборці голосували всупереч цим фактам, вони робили це, щоб підтримати (або не підтримати) свої національні уряди.Без зайвого „єврооптимізму” ставиться до результатів виборів російський політичний оглядач Б. Юнанов, автор багатьох публікацій на тему євроінтеграції, який вважає, що вибори стали „холодним душем” для оптимістів – 21 європейський уряд з 25 фактично отримав вотум недовіри. І цілком в дусі антиєвросоюзних гасел західноєвропейських радикальних націоналістів подає свій висновок: „Путін в Росії бажає керувати демократією, а бюрократи в Брюсселі хотіли б керувати всім… Ідеологи марксизму вчили, що перед об’єднанням слід рішуче розмежуватися (чи не ближчою до сучасності була б цитата з ленінської праці „Про лозунг Сполучених Штатів Європи”? – В. М.) Спостерігаючи за європейським політичним процесом, пригадуєш інший парадокс: рішуче об’єднання перед розмежуванням, а також те, що сама ідея єдиної Європи дає задній хід” [6].

Здається, що підстави для євроскептицизму дає не лише європейська політика, а й події внутрішньополітичні, що сталися в деяких державах – членах ЄС після виборів до Європарламенту. Після перемоги на виборах опозиційних партій чеський уряд опинився на порозі відставки. Про це заявив прем’єр-міністр країни В. Спідла і наголосив, що піде у відставку, якщо його не підтримають парламент і власна Чеська соціал-демократична партія (ЧСДП). Правляча ЧСДП отримала тільки 8,8 % голосів (2 мандати) і посіла в результаті п’яте місце. Перше та друге належать двом опозиційним партіям – Громадській демократичній (9 мандатів) та Чеській комуністичній (6 мандатів), третє – непарламентській Партії незалежних кандидатів (3 мандати), четверте – коаліційній Партії християнських демократів (2 мандати). В. Спідлу критикували в Чехії за підписання нової Європейської конституції (впливові політичні сили вважають, що Європейська конституція негативно вплине на позиції Чехії в ЄС). Так, колишній лідер громадських демократів, президент Чехії В. Клаус впевнений, що результати виборів дали чіткий сигнал про невисоку довіру до творців Конституції й тих, хто підписав її від імені чехів. Чеські ЗМІ наводять таке висловлювання В. Клауса: „Майбутнє євроінтеграції є надто важливим, аби вирішувати його на емоційних вечірніх переговорах, тільки щоб дозволити деяким політикам написати „виконано” у їхньому календарі. Замість цього доречно було б ще раз переглянути європейське майбутнє і провести ширші громадські дебати” [10].