Інституціалізація молодіжного руху України
На цьому тлі досить вагомими є дослідження з історії та сучасного стану українського молодіжного руху, підготовлені протягом 1991 – 2003 років Державним інститутом проблем сім’ї та молоді (з 1991 по 1997 рік – Український НДІ проблем молоді, а з 1998 по 2001 рік – Український інститут соціальних досліджень). Найґрунтовнішими з них є: „Український молодіжний рух у ХХ столітті (історико-політологічний аналіз основних періодів” В. Головенька (1997 р.), „Молодіжна політика в Україні: проблеми оновлення” М. Головатого (1993 р.), „Український молодіжний рух: історія та сьогодення” В. Головенька, О. Корнієвського (1994 р.), збірники „Молодіжний рух України: історія та сучасність” (1997 р.) та „Молодіжний і дитячий рух в Україні: історія та генезис” (1993 р.), довідник у двох томах „Молодіжний рух в Україні” (1998 р.).
Інформативний матеріал про становлення молодіжного руху та державної молодіжної політики в Україні на сучасному етапі міститься у відповідних розділах щорічних доповідей „Про становище молоді в Україні”, підготовлених та виданих Державним інститутом проблем сім’ї та молоді за підсумками 1997 – 2002 років зокрема, в щорічній доповіді Президентові України, Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України про становище молоді в Україні (за підсумками 2001 р.) „Нове покоління незалежної України (1991 – 2001 роки)”, де подано узагальнюючий матеріал за десять років незалежності країни.
Крім того, впродовж останніх дванадцяти років в Інституті реалізовано низку науково-дослідних проектів з проблем молодіжного руху. Серед них: „Сучасні тенденції та генезис розвитку молодіжного руху в Україні” (1992 р.), „Історичний досвід становлення та сучасні тенденції розвитку молодіжного руху в Україні” (1993 р.), „Правова інституціалізація українського молодіжного руху: історія та сучасність” (1994 – 1995 рр.), „Генеза молодіжного руху України (особливості регіонального розвитку)” (1995 – 1997 рр.), „Особливості становлення та розвитку молодіжного руху в Україні на етапі формування нової державності” (1995 р.), „Основні тенденції та особливості розвитку молодіжного руху в Україні за сучасної доби” (1997 р.), „Молодіжний рух в Україні – 2002: Довідник” (2002 р.).
У дослідженнях, проведених працівниками ДІПС спільно з іншими науковцями, зроблено спробу як теоретично обґрунтувати нові підходи у вивченні молодіжного руху як важливого суспільного явища, так і дати якнайширшу інформацію про процес інституціалізації молодіжного руху країни, діяльність молодіжних і дитячих організацій, їх співпрацю з державними органами.
Вивчаючи молодіжний рух, необхідно враховувати, що він є непростим соціальним явищем і, як мінімум, складається з організованої молоді, яка юридично оформлена у громадські об’єднання, та неформальної самоорганізованої молодіжної ініціативи, „молодіжної субкультури”, які взаємно доповнюються.
І хоча, за даними фахівців, лише 2 – 3 % української молоді перебуває в офіційно зареєстрованих молодіжних організаціях, а натомість понад 25 % знайшли місце у неформальних об’єднаннях [7], автор статті все ж вважає, що серцевину, найбільш дієву частину молодіжного руху складають громадські об’єднання молоді, які зареєстровані та діють відповідно до чинного законодавства і у тісній взаємодії з державними органами, і, в першу чергу, прагнуть вирішувати важливі соціальні проблеми молодих людей, сприяють їх соціалізації у відповідних соціально-економічних умовах розвитку суспільства, його політичної системи, традицій, культури – тобто всього, що відрізняє наше суспільство від інших. Отож у статті йтиметься про процес інституціалізації саме цієї частини сучасного українського молодіжного руху.
Зруйнування на початку 90-х років піонерської і комсомольської організацій та невизначеність конкретної мети суспільного розвитку і необхідної соціальної бази для заснування об’єднань молоді у відповідності до цілей соціальних перетворень в країні сприяло появі низки проблем при становленні і розвитку молодіжного руху нового типу. До основних питань інституціалізації молодіжного руху 90-х років ХХ – початку ХХІ століття можна зарахувати такі.По-перше, серед основних інститутів соціалізації підростаючого покоління саме громадським молодіжним і дитячим організаціям молоді люди виявляють досить високу довіру. Так, соціологічне дослідження, проведене Державним інститутом проблем сім’ї та молоді у травні 2000 року, засвідчило, що громадським молодіжним і дитячим об’єднанням „повністю довіряють” та „скоріше, довіряють, ніж ні” 28 % молодих українців віком 14 – 28 років. У грудні цей показник підвищився до 37 %, у червні 2002 року – до 40 %. Серед запропонованих у вересні 2002 року для оцінки основних категорій громадських об’єднань найвище були оцінені саме молодіжні та дитячі організації: їм висловили довіру 54 % опитаних, тоді як жіночим організаціям – 43 %, релігійним об’єднанням – 36 %, профспілкам – 20 %, а політичним партіям – лише 10 % (8, с. 157 – 158).
По-друге, визначальною рисою сучасного молодіжного руху України є його демократичність за характером створення та діяльності: переважна більшість молодіжних і дитячих об’єднань сформована самою молоддю. Демократичність забезпечується ще й тим, що чинне законодавство практично знімає всі обмеження, які існували раніше, на створення юначих об’єднань (за винятком деструктивних, кримінального характеру). Це підтверджує Закон України від 1 грудня 1998 року „Про молодіжні та дитячі громадські організації”, в якому, зокрема, сказано: „Молодіжні та дитячі громадські організації утворюються і діють на засадах добровільності, рівноправності їх членів, самоврядування, законності та гласності” [9, с. 129].