Інститут президентства в Україні: стан і перспективи досліджень
Привертають увагу дослідження, в яких робляться спроби проаналізувати інститут глави держави (президента) в Україні в історичній ретроспективі [21]. Особливий інтерес становлять публікації, присвячені осмисленню проблеми необхідності (чи, навпаки, недоцільності) запровадження інституту президенства в Україні [22] та його становлення в першій половині 1990-х років [23], компаративному аналізу специфіки функціонування цього інституту в Україні та інших країнах (в умовах різних систем влади) [24].
Серед чільних дослідницьких проблем – проблеми, пов’язані із становленням та еволюцією конституційно-правового статусу Президента України [25], визначенням його місця та ролі в розвитку демократії, в системі влади [26], здійсненні загальнодержавної, регіональної, муніципальної політики [27], забезпеченні національної безпеки [28], а також з аналізом діяльності адміністрації Президента та інших структур, створених „при” Президентові [29]. Окрема увага зосереджується на проблемі іміджу Президента [30], створенні „політичних портретів” перших українських президентів [31].
Осібний масив публікацій – праці з проблеми розвитку парламентаризму в Україні, а також виконавчої і судової влади, ефективності державного управління. Науковці „паралельно” вдаються до висвітлення багатогранної діяльності Президента, його взаємин з іншими гілками влади тощо [32]. У багатьох публікаціях аналізується хід президентських перегонів (в основному – 1994 і 1999 років) [33].Аналіз цього масиву публікацій дозволяє, найперше, зробити висновок щодо „дублювання” досліджень окремих аспектів проблеми функціонування інституту президентства (зокрема питання конституційного статусу Президента). Причина: дослідження не координуються. В результаті чимало важливих питань і досі недостатньо або й зовсім не висвітлено в науковій літературі. Так, малодослідженими лишаються питання суто методологічного характеру і, найперше, – в чому суть (ознаки, критерії, характеристики) політичних інститутів загалом та інституту президентства зокрема. Впадає в око, що часто просто підмінюється (зокрема, в юридичній літературі) поняття „інститут президентства” (у значенні комплексу юридичних норм, які регулюють соціально-правові відносини) поняттям „інститут президента” (як державного органу). Політологи, вживаючи перше поняття, ухиляються від визначення його суті або використовують орієнтири, запропоновані юристами.
На нашу думку, продуктивніше було б звернутися до соціологічних підходів. Згідно з ними, „соціальний інститут” (у тому числі й „політичний інститут”) набуває розширеного, так би мовити, трактування і стає більш ємким поняттям. Він визначає широкий спектр соціально регульованої та організованої поведінки людей (стійкий комплекс формальних і неформальних правил, принципів, норм, настановлень, які регулюють різні сфери людської діяльності та організовують їх в систему ролей і статусів, утворюючи соціальну систему [34]). Доцільно використовувати й методологічні розробки щодо сутності поняття „політичний інститут”, запропоновані західними політологами (наприклад, Г. О’Донеллом).
Наявність посади президента в структурі влади є чинником, який ускладнив розуміння науковцями й політиками суті форми правління в Україні. Спектр точок зору щодо особливостей форми правління надзвичайно широкий. Пропонується кілька варіантів-висновків: Україну визначають або як „президентську”, або як „напівпрезидентську”, або як „змішану” чи „президентсько-парламентську” республіку. Поверхнева, так би мовити, причина такого „різночитання” полягає в тому, що в Конституції України законодавець не закріпив Президента за жодною з гілок влади. Сутнісна ж – у тому, що дослідники, користуючись термінологогією, розробленою в західній науці, вкладають у неї нові смисли, не вдаючись до жодних пояснень.
З урахуванням західного „наповнення” терміна, Україна не є президентською республікою хоча б тому, що одним із критеріїв президентської республіки є те, що Президент очолює виконавчу владу (як у США). Як не є й напівпрезидентською (змішаною), адже в ній Президент має поділяти функції (в межах знову ж таки виконавчої гілки влади) з Прем’єр-міністром.
Що ж до такого поняття, як „президентсько-парламентська” республіка (чи „парламентсько-президентська”), то це поняття є науково неспроможним для характеристики демократичної республіки, оскільки констатує поділ влади між двома „центрами”. При цьому один з „центрів” неодмінно домінує. (В такому випадку доцільніше говорити про одну з форм авторитарного, а не демократичного режиму). Слід відзначити, що „термінологічне сум’яття” характерне й для аналізу українськими дослідниками форм правління в країнах, приміром, Західної Європи.
Що ж до практичних політиків, то їхнє „політичне” невігластво спричиняє прямі маніпуляції свідомістю електорату. Адже розгляд, наприклад, президентської форми правління „як нижчої форми організації держуправління (якщо оцінювати з позицій демократії)” [35], як і твердження, що „парламентсько-президентська модель є перехідною до парламентської”, не витримує жодної критики. Президентська республіка, як свідчить досвід США, може бути такою ж демократичною формою правління, як і змішана чи парламентська. Як може вона бути й далекою від демократії (декларується демократія, а правління здійснюється авторитарними методами). Що ж до „перехідності” „парламентсько-президентської” моделі як етапу на шляху до парламентської, то, як вказувалося, західні аналітики не відшукали такої форми правління в демократичному світі.