Інститут президентства в Україні в контексті конституційної реформи
Президента України обирають на всезагальних національних виборах строком на 5 років. Пропозицію щодо обрання Президента парламентом було відкинуто, хоча за таких обставин Україна ставала б парламентською республікою.
Хоча фінальна версія української конституційної реформи стала найбільш поміркованою з усіх, що пропонувалися раніше, про її ефективність можна буде судити, вочевидь, не найближчим часом. Загалом нова конституційна схема є відносно простою. Відтепер Президент керуватиме зовнішньою політикою країни, обороною, внутрішньою безпекою, а також головами місцевих державних адміністрацій. Решту справ внутрішнього політичного менеджменту вирішуватиме Кабінет Міністрів і Рада національної безпеки і оборони. Послаблення президентської влади очевидне, як того й добивалися реформатори [11].
Однак бачимо, що законом запроваджується внутрішньо суперечливий порядок формування Кабінету Міністрів. Одні члени уряду - Міністр оборони, Міністр закордонних справ - мають призначатися Верховною Радою за поданням Президента (нарівні з Прем’єр-міністром). Інші – за поданням Прем’єр-міністра. Такий підхід остаточно підриває основи діяльності уряду як „єдиної команди”, легалізує мінімальний вплив Кабінету Міністрів на сферу оборони та закордонних справ і в принципі стає „унікальним” у світовій конституційній практиці.Нетиповою для глави держави є пропонована законом участь Президента навіть у процедурі призначення Міністра оборони та Міністра закордонних справ. У будь-якій країні, зокрема, й з класичною парламентською формою правління, члени уряду отримують легітимацію (формальне призначення на посаду або звільнення з посади відповідним правовим актом) від глави держави. Звільнити цих міністрів, як і інших членів уряду, Верховна Рада за законом взагалі може без будь-якого погодження з Прем’єр-міністром чи главою держави, простою більшістю від конституційного складу. Це одне з найнебезпечніших та найдеструктивніших положень даного закону, яке суттєво послаблює Кабінет Міністрів, особливо зважаючи на рівень політико-правової культури українського політикуму та лобістську діяльність окремих народних депутатів.
Загроза одноосібного звільнення (без потреби отримання згоди від іншого політичного суб’єкта), яка раніше робила членів уряду „слухняними слугами Президента”, тепер змушуватиме членів Кабінету Міністрів бути „лояльними” до окремих лобістських груп народних депутатів. За такого підходу важко очікувати від міністрів принциповості у питаннях реформ. Зважаючи ж, що кадрові повноваження щодо призначення та звільнення з посад голів місцевих держадміністрацій залишаються у компетенції Президента, закон „розриває” виконавчу владу між главою держави і парламентом, залишає дуже мало управлінських інструментів для уряду.
Щодо Голови Служби безпеки України, для якого Законом передбачено можливість звільнення лише за згодою парламенту, ситуація могла би бути протилежною. Президент, відповідно до Конституції, забезпечує національну безпеку. СБУ є основним органом, який повинен забезпечувати виконання цієї функції Президента, і тому саме главі держави має підпорядковуватись ця спецслужба [12].
В таких умовах є проблематичною стабільність та ефективність функціонування виконавчої влади зокрема і держави загалом. Саме про це говорив М. Катеринчук, не лише даючи оцінку майбутнім змінам, а й прогнозуючи дії НСНУ: „В прийнятому „конституційному пакеті” є ряд моментів, які не лише дискусійні, але й відверто шкідливі для молодої української демократії. Але оскільки це був єдиний можливий в той момент компроміс, то він повинен прожити деякий час. Правда, згідно з рішенням Конституційного Суду, ми будемо пропонувати суспільству та парламенту новий законопроект – він вже підготовлений. Його суть зводиться до: усе, що робить Президент, влада, повинно бути направлено на розбудову політичної моделі, яка дозволить проводити реформи, а не лише отримувати владу заради самої влади” [13].
Це ще раз вказує не лише на те, що прийняті зміни далекі від ідеальних (як і будь-які зміни законодавства, що завжди викликають хвилю конструктивної\неконструктивної критики), а й на те, що завжди знайдуться політичні сили, які намагатимуться змінити існуючий стан речей задля досягнення власних цілей. Проте робити це можна буде тільки тоді, коли держава побачить реальні результати реформування Конституції і вони не діятимуть або ж не вдовольнять більшість населення країни. Діяти попри законодавчі норми може виявитися шкідливим як для політичної системи України, так і для її іміджу на світовій арені. Можливо, усвідомлюючи всі негативні наслідки відмови від виконання політичної реформи, Президент В. Ющенко запевнив Верховну Раду перед процедурою призначення Ю. Єханурова на посаду Прем’єр-міністра: „Що стосується політичної реформи. Я як Президент даю гарантію, що хід політичної реформи буде таким, як передбачалося. Не буду здійснювати дій деструктивного характеру. Те, що підтверджено на папері... Я буду стороною, що виконує ці дії” [14].
Можливо, зміни, яких зазнала Конституція України протягом зими 2004 року, будуть спроможні відбудувати або ж поліпшити політичні інститути в державі. Курс на відмову від президентсько-парламентської республіки і побудову парламентсько-президентської моделі органічно пов’язується з модернізацією конституційного статусу органів державної влади. Проте зміна форми правління в державі є питанням скоріш еволюційним, ніж революційним. На це впливає дуже багато факторів, а саме – готовність усіх учасників політичного процесу до змін, уміння знаходити компроміси заради суспільної злагоди, доцільність цих кроків саме в нинішній період і в такому їх вигляді. Тому, з одного боку, можемо пишатися тим, що сприйняли введення в дію конституційної реформи, а з іншого – ще не має реальних наслідків цих змін, а отож зарано робити висновки щодо працездатності нової Конституції в реальному житті.