Інститут президентства в Україні в контексті конституційної реформи

Друге. Оскільки не запроваджується друга палата, можна погодитися зі збереженням нинішньої кількості народних депутатів. Правда, соціологічні опитування показують, що народ - за скорочення.

Третє. Я відмовляюсь від норми прямого прийняття законів всенародним референдумом” [7].

Це було сказано з приводу винесення законопроекту на розгляд у Верховну Раду. Однак вже через кілька днів Л. Кучма відкликав запропонований ним проект через те, що деякі народні депутати намагалися блокувати проходження проекту на голосування, пропонували свої версії реформи або ж жорстко критикували президентський проект. „Парламентом обрано шлях вирішення питань надзвичайної державної ваги, який, з правової точки зору, викликає великі сумніви. За таких умов навіть позитивне рішення про внесення змін до Конституції України ставиться під серйозну загрозу. Як глава держави, гарант додержання Конституції України я не можу з цим погодитись,” – наголосив Л. Кучма [8].

Схвалений Конституційним Судом документ №4105 – „законопроект Медведчука – Симоненка” передбачав, що президентські вибори 2004 року відбуватимуться всенародно, а починаючи з 2006 року главу держави обиратиме Верховна Рада. За проектом №4105 конституційної реформи передбачається зберегти за Президентом такі важелі впливу, зокрема – на Верховну раду: 1) право законодавчої ініціативи; 2) право визнавати деякі законопроекти як невідкладні, які парламент мусить розглядати позачергово; 3) право вето; 4) право вимагати скликання позачергової сесії Верховної Ради; 5) право достроково припиняти повноваження Верховної Ради, якщо а) не буде сформовано коаліцію депутатських фракцій протягом місяця, б) протягом двох місяців після відставки Кабінету Міністрів не сформовано персональний склад Кабінету Міністрів, в) протягом місяця однієї сесії не можуть розпочатися пленарні засідання; 6) право звертатися до Конституційного Суду про конституційність законів Верховної Ради України; 7) внесення на пропозицію коаліції депутатських фракцій подання про призначення Прем’єр-міністра; 8) внесення подання про призначення Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України та Голови Служби безпеки України; 9) найважливіше – Президент України обирається Верховною Радою.

Можна зробити висновок, що цей законопроект хоча й наближає державу до парламентської моделі, проте містить ряд недоліків. По-перше, це підзвітність уряду перед парламентом і Президентом одночасно, що може призвести не лише до суперечок у питаннях відповідальності у своїх діях, а й взагалі до нехтування цією відповідальністю через те, що не передбачено конкретного контролюючого органу. Прем’єр за цією моделлю залежатиме від парламенту лише один раз – при призначенні. Тобто, якщо більшість матиме номінальний та\або тимчасовий характер, то Прем’єр може залишатися на своїй посаді без остраху бути звільненим Президентом, який вже не має на нього впливу. До того ж норма, за якою Президент має право призначати лише двох міністрів, може спричинити розкол в уряді, а також обумовлює „половинчатість” повноважень Президента. Про право парламенту обирати Президента можна сперечатися (враховуючи Статтю 103 чинної Конституції, за якою Президент обирається шляхом прямого виборчого права) [9], однак є рішення Конституційного Суду щодо цього питання, в якому вказано, що це не становить загрозу правам людини в Україні.Легітимність проекту №4180, підготовленого парламентською більшістю, теж підтвердив Конституційний Суд України. Головною відмінністю цього проекту від попереднього було те, що він пропонував норму, згідно з якою Президент мав обиратися Верховною Радою в останній четвер жовтня 2004 року, а наступні вибори Президента проводитимуться 2007 року. 23 червня 2004 року Верховна Рада України ухвалила в першому читанні законопроект №4180 „Про внесення змін до Конституції України”. Цей законопроект, як і його попередник – законопроект №4105, що не отримав підтримки конституційної більшості парламенту 8 квітня 2004 року, передбачав обрання Президента на основі прямих всеукраїнських виборів строком на 5 років (хоча при першому розгляді у Верховній Раді 10 грудня 2003 року цей законопроект встановлював, що „Президент України обирається Верховною Радою України”).

Рішення щодо втілення нової концепції інституту президентства в Україні було прийняте 8 грудня 2004 року в складних умовах, під загрозою гострої політичної кризи. Верховна Рада прийняла рішення про внесення змін до законопроекту №4180 „Про внесення змін до Конституції України”, який був ухвалений парламентською більшістю і комуністами 24 грудня 2003 року. Задля цього було вирішено провести позачергову сесію парламенту. Оновлена Конституція мала набути чинності з 1 вересня 2005 року, якщо до того часу депутати змогли б внести зміни до Основного Закону щодо місцевого самоврядування (законопроект 3207-1). В іншому випадку Закон „Про внесення змін до Конституції України” [10] починає реально діяти з 1 січня 2006 року. З цього моменту Україна стає парламентсько-президентською республікою. Конституційний статус Президента зазнає суттєвих змін. Їх можна кваліфікувати як суттєві обмеження повноважень Президента.

Якщо говорити про зміни, що торкаються безпосередньо інституту президентства в оновленій Конституції, то їх можна певним чином узагальнити. Бачимо, що коаліція депутатських фракцій, яка повинна сформуватися протягом одного місяця з дня відкриття першого засідання Верховної Ради України, вносить пропозиції Президентові України щодо кандидатури Прем’єр-міністра, а також пропонує кандидатури міністрів. Верховна Рада отримала право призначати Голову Антимонопольного комітету України, Голову Державного комітету телебачення та радіомовлення України, Голову Фонду державного майна України. Президент одержує додаткові можливості розпустити Верховну Раду, якщо протягом місяця не буде сформовано коаліцію, про яку йшлося вище, та якщо протягом 60 днів після відставки Кабінету Міністрів України не сформовано персональний склад Кабінету Міністрів України. Рішення щодо відставки Прем’єр-міністра та членів Кабінету Міністрів приймає Верховна Рада. Відтепер Президент має право внести пропозицію до Верховної Ради щодо відповідальності та прийняття резолюції недовіри Кабінету Міністрів.