Інститут президентства в Україні в контексті конституційної реформи

Повторимо, що Конституційний Суд України вилучив з переліку запитання, що стосувалися виразу недовіри Верховній Раді України XIV скликання саме народом, а це давало Президентові змогу розпустити парламент. Друге запитання, з яким не погодився Конституційний Суд, стосувалося прийняття Конституції на всенародному референдумі [2].

Всі запитання, винесені на голосування, отримали підтримку населення. Проте, оскільки процедура прийняття законів щодо внесення змін до чинної Конституції включає в себе подання відповідного законопроекту та подання його до Конституційного Суду винятково Верховною Радою України, то постало питання, хто й коли запропонує відповідний закон. За Конституцією правом законодавчої ініціативи володіють народні депутати, Кабінет Міністрів, Національний Банк і Президент. Саме на цьому етапі реалізація конституційної реформи була припинена майже на два роки.

Фактично, спроби влади „зламати” Конституцію України почалися саме в часи ініціації референдуму. Тоді проект реформи був зорієнтований на значне посилення авторитарних засад в державному управлінні та посилення й без того надміру централізованої політичної системи. Як показали подальші події, ця спроба була політично короткозорою і юридично недосконалою. Вона була вкрай критично оцінена європейськими політичними структурами й експертами, її ініціаторам не вдалося переконати широкі верстви української громадськості в доцільності такого реформування [3].

24 серпня 2002 року Президент Л. Кучма у своєму зверненні з нагоди Дня незалежності знову заявив про необхідність конституційної реформи. Положення її були сформульовані в законопроекті „Про внесення змін до Конституції України”, винесеному на всенародне обговорювання 5 березня 2003 року [4]. Назвемо основні тези цього документа.

1. Чинна система влади не може повною мірою гарантувати належне забезпечення конституційних прав і свобод громадян. Не діє ефективно механізм представництва інтересів різних верств населення у формуванні та здійсненні державної політики.

2. На тлі недостатньої сформованості соціально-класових відносин та незадовільного матеріального становища широких верств населення політична сфера дедалі більше стає предметом впливу окремих політико-адміністративних та олігархічних груп. Якщо ці тенденції не зупинити, то представницька влада стане ареною зіткнення корпоративних інтересів вузького кола так званих політико-економічних холдингів.

3. Все це сприяє формуванню сублегальних владних структур, які приватизують найважливіші функції держави, комерціалізують діяльність багатьох соціальних інститутів. З огляду на це, Президент оцінює систему влади у формі президентсько-парламентської моделі правління як недосконалу та глибоко конфліктну в сучасних умовах. Унеможливленню системного внутрішнього конфлікту між гілками влади й покликана сприяти політична реформа, спрямована на створення ефективної та відповідальної системи влади за типом якісного європейського інструмента управління суспільством [5].

У виступі Президента України з нагоди щорічного Послання до Верховної Ради визначено процедуру послідовних кроків конституційної реформи, яка передбачала: внесення Презентом пропозицій щодо змісту політичної реформи; всенародне обговорення цих пропозицій; проведення „круглого столу” з питань політичної реформи (це мало бути основним інструментом досягнення компромісу між всіма основними політичними силами стосовно базових принципів та механізмів нової політичної моделі України); розгляд узгоджених пропозицій Конституційним Судом України; проведення відповідної міжнародної експертизи; схвалення узгоджених пропозицій конституційною більшістю Верховної Ради України; проведення Всеукраїнського референдуму, на якому мали бути затверджені зміни до Конституції, попередньо ухвалені Верховною Радою [6].Згодом у Верховній Раді відбулися парламентські слухання „Реформа політичної системи в Україні: мета й концептуальні засади конституційних змін”, що свідчило про те, що до реформи тепер вже були залучені народні депутати, які могли зрушити з місця справу реформування, маючи необхідні законодавчі важелі. В обговоренні основних проблем та змісту майбутньої політичної реформи певних успіхів досяг „круглий стіл” на тему „Конституційна реформа: шляхи впровадження”, участь в якому брав не лише тодішній Президент Л. Кучма, а й чимало політиків і вчених. Підсумком цих обговорень можна назвати усвідомлення необхідності зближення різних позицій та прийняття реальних рішень щодо втілення реформи (етапи, регламент та зміни до тексту запропонованого проекту тощо).

У зверненні до співвітчизників 19 червня 2003 року Л. Кучма звернув увагу на те, що заради прийняття конституційної реформи він відмовився від кількох основних пунктів запропонованого ним проекту. „Перше. У новому проекті я знімаю пропозицію про запровадження в Україні двопалатного парламенту. Хоча я не переглядаю свого переконання щодо необхідності верхньої палати як, насамперед, виразника інтересів регіонів. Але перенесемо цю проблему на майбутнє. Тим більше, що вилучити її повністю з порядку денного - значить, суперечити позиції суспільства, яке розділилося з цього питання порівно – „ЗА” і „ПРОТИ”.