Інститут президентства в країнах Центральної Азії

Наприкінці 1980-х – початку 1990-х років суспільні відносини в Таджикистані характеризувались надзвичайним загостренням протиріч, нарощуванням та розширенням конфліктності. Конфлікти набували настільки жорсткого характеру, що вилилися в громадянську війну.

Ще 1992 року було здійснено перші спроби врегулювати ситуацію. Протягом року між конфліктуючими сторонами відбулося три зустрічі. Слід зазначити, що всі вони проходили без участі міжнародних організацій. Та зобов’язання, які брали на себе учасники переговорів, постійно порушувалися. Громадянська війна загострювалася, викликаючи великі матеріальні та людські втрати. Лише економічні збитки, за підрахунками спеціалістів, склали більше $7 мільярдів. Кількість вбитих перевищила 50 тисяч чоловік, десятки тисяч людей стали біженцями [3]. Лише 27 червня 1997 року в Москві було підписано угоду про встановлення миру і національної злагоди.

Головну роль у миротворчому процесі приписують Е. Рахмонову, якого таджицькі автори порівнюють з А. Лінкольном. Вони так оцінюють діяльність Е. Рахмонова: „Його президентство – це найкраща гарантія відродження держави таджиків. Нащадки Саманідів безумовно приведуть Таджикистан до нових вершин процвітання на просторі цивілізації третього тисячоліття” [4].

1993 року Е. Рахмонов став головою Верховної Ради Таджикистану. Через рік він оголосив запровадження президентського правління. Пізніше змінив Конституцію і подовжив строк президентского правління з п’яти до семи років. Останні зміни дозволили залишатися Е. Рахмонову на посаді президента до 2020 року.

У Таджикистані сім мільйонів населення, з якого понад дві третини проживає за межею бідності. Ще близько мільйона щороку виїздить на роботу в Росію та інші країни СНД. Таджикистан – найбідніша країна центральноазійського регіону.

Було б помилкою вважати таджицького президента абсолютно незалежною політичною фігурою. Напевно, це й неможливо в країні, яка ще не відійшла від кривавої громадянської війни, де залишаються відкритими певні ділянки кордону з Афганістаном, у якій майже половина населення виживає завдяки наркоторгівлі. Суттєвим фактором, що впливає як на внутрішню ситуацію в Таджикистані, так і на його зовнішню політику, є те, що в політичному процесі бере активну участь Ісламська партія відродження. Таджикистан – найрелігійніша країна на теренах колишнього СРСР.

Сьогодні реально лад в країні зберігається завдяки російській армії. І хоча відбулась передача охорони таджицько-афганського кордону під юрисдикцію таджицьких прикордонників, Е. Рахмонов підкреслює, що Таджикистан залишається вірним союзником і стратегічним партнером Росії.

Цікаво, що сьогодні США, в особі помічника держсекретаря Д. Фріда, називають Таджикистан (поряд з Киргизстаном) „країною реформ, що розвивається”. Поряд з цим Узбекистан критикується за придушення повстання в Андижані у травні 2005 року та за відмову „дозволити прозоре розслідування подій, що там відбулися” [5].

Взагалі, статус Узбекистану дуже постраждав через свою неповагу до світових стандартів демократії. Проте влада Узбекистану не погоджується з такою трактовкою подій та вважає, що повстання у Ферганській долині спрямовувалося на силове захоплення влади в країні.

На відміну від свого таджицького колеги, І. Карімов є значно сильнішим лідером, а Узбекистан – державою, здатною проводити самостійну зовнішню і внутрішню політику. Прихильників у І. Карімова не менше, ніж противників. Правильно було б сказати, що і ті й інші є ситуаційними акторами, заклопотаними передусім власними інтересами. Автор „узбецької моделі розвитку суспільства” часто отримує по східному яскраві характеристики. Як і Е. Рахмонов, І. Карімов порівнюється з видатним політичним лідером, але – Великої Британії. „Появу Іслама Карімова біля керма країни певною мірою можна порівняти з приходом Вінстона Черчілля до керівництва Англією 1940 року, в катастрофічний для неї час. Такий самий пам’ятник (як В. Черчілль – Т. Л.) від нащадків заслужив у майбутньому і Карімов” [6].Узбекистан – єдина країна центральноазійського регіону, яка за минуле десятиліття кілька разів змінювала свою зовнішньополітичну орієнтацію. Відхід від Росії Узбекистан почав у 1995 - 1998 роках, коли Ташкент відчув себе досить впевнено у світовій економіці. Його бавовна, золото та уран мали попит, й іноземні фірми активно йшли в республіку, відкриваючи свої представництва. Досвідчений політик, І. Карімов завжди діяв згідно з тезою, що в політиці немає друзів, є лише постійні інтереси. Цим і виправдовуються численні коливання Узбекистану в зовнішній політиці, який, залежно від ситуації, орієнтуються то на Туреччину, то на Китай, то на Німеччину чи Південну Корею, то на США, то на Росію.