Фундаментальна праця українських істориків і політологів
Пошук шляхів консолідації закарпатської спільноти знайшов своє відображення у рішеннях народних рад. Як констатується в розділі, „аналіз рішень та резолюцій народних рад у Закарпатті показує, що головний, визначальний напрям політичної орієнтації русинів-українців краю був проукраїнський. Єднання зі своїми братами-українцями по той бік Карпат, злуки з Україною (причому як з УНР у Києві, ЗУНР у Львові (Станіславі), так і з радянською Україною в Харкові) вимагали численні ради, починаючи з Старо-Любовнянської (пізніше – Пряшівської), що прийняла одне з перших таких рішень ще 8 листопада 1918 р. – „Маніфест до русинів Угорщини”, і до історичної за своєю значимістю резолюції Всенародного з’їзду угорських русинів 21 січня 1919 р. у Хусті” [с. 624]. Отже, питання, яке порушувалося з точки зору державно-політичної єдності закарпатців з Україною, не виникло „з нічого”, не було локальним, випадковим, як це намагаються зобразити окремі історики.
Ще один важливий момент, на якому акцентує увагу С. Віднянський, – це часткова добровільність входження закарпатського краю до складу Чехословацької Республіки як єдиного правильного на той час кроку, що дістало підтвердження й у міжнародно-правовому відношенні на Паризькій мирній конференції. Однак цей крок, констатує історик, було здійснено без участі широких народних мас краю [с. 634].
Основною метою чехословацької політики щодо закарпатської території була адаптація всього спектра місцевої своєрідності до загальнодержавних умов через, перш за все, поступову „інкорпорацію краю до суспільно-політичної й соціально-економічної систем” [с. 637]. Проте, як справедливо зазначає С. Віднянський, замість законодавчих актів, які б підтвердили автономність краю, що гарантувалося й міжнародними документами, „на практиці в 20-х роках почалося запровадження централізованої адміністративної системи управління” [с. 642]. Вчений нагадує й інші порушення договірних умов.
Але, якщо вже говорити про існування елементів демократії в Чехословаччині, то слід пам’ятати, що її державно-політична система сприяла активізації українського суспільно-політичного руху. Особливі зрушення відбулися в політичній, соціальній та культурній сферах. Як наголошує автор, „демократичні засади чехословацької конституції створювали сприятливі можливості й умови для розгортання процесів політизації й структуризації закарпатського суспільства, зокрема для виникнення й діяльності політичних партій, громадських об’єднань, культурно-освітніх товариств” [с. 643 – 644].
Діяльність політичних партій у Закарпатті у 1920 – 1930 роках (а їх було понад 30) – ще одна особливість політичної системи країни. Історик змальовує специфіку їх діяльності, еволюційний характер політичних відносин між однорідними політичними організаціями тощо. Автор цілком справедливо зазначає, що „не випадково головною відмінністю партійних програм були їх протилежні національно-культурні орієнтації, зокрема ставлення до мовного питання у Закарпатті, за яким політичні партії поділялися на русинські (руські – авт.) (автохтонні), проросійські і проукраїнські” [с. 644]. Така поляризація засвідчує, зокрема, плюралістичний характер чехословацької демократії.Характеризуючи процес становлення та діяльності найпотужніших партій краю, автор основну увагу відводить тим особливостям, котрі вирізняли їх з-поміж інших практично однотипних політутворень. Визнаючи, що більшість партій реального впливу на перебіг політичних подій не мали, а тим більше не могли брати участі в прийнятті політичних рішень загальнодержавного значення, історик аргументовано доводить і позитивний аспект їх роботи. Так, він зазначає, що „виникнення й діяльність численних політичних партій у Закарпатті в 1920-і роки сприяли, з одного боку, формуванню політичної свідомості та політичної культури населення краю і все більшій його інтеграції в політичну систему Чехословацької Республіки, а з іншого – процесу її політичного зміцнення і стабільного розвитку як єдиної багатонаціональної держави” [с. 653].
С. Віднянський системно підійшов і до хронології політичного розвитку Закарпаття у міжвоєнний період. Якщо 1920-ті роки він характеризує як спробу адаптації крайової політичної системи до загальнодержавних стандартів, то 1930-ті, а особливо їх другу половину, вважає такими, що вирізняються значною радикалізацією громадсько-політичного життя, а це сприяло національно-культурному розвитку краю та реалізації його прав на автономію. І справді, цей період відзначався пожвавленням діяльності передусім автономних політичних партій, які зневірилися в обіцянках центральної влади щодо реалізації декларованих перспективних планів щодо Закарпаття.
Разом з іншим політичними силами вимагали рішучих кроків на шляху до реалізації автономістських планів проукраїнські партії та їх лідери, які діяли більш злагоджено, ніж, скажімо, русофіли. Те, що згодом українці вибороли автономію й державність Карпатської України, тільки підтверджує цей висновок.
Політичні аспекти державності Карпатської України в 1938 – 1939 роках стали об’єктом особливо уважного дослідження. С. Віднянський, визнаючи значний вплив міжнародних факторів на суспільно-політичні процеси в Європі взагалі та в Чехословаччині і Закарпатті зокрема, пропонує усвідомлювати й специфіку національно-визвольної боротьби закарпатських українців. Автор послідовно розкриває усі аспекти карпато-української дійсності, акцентуючи увагу на становленні та діяльності автономних урядів, евакуації уряду з Ужгорода до Хуста, формування єдиної проурядової політичної партії „Українське національне об’єднання”, вибори до Сойму Карпатської України і, нарешті, проголошення її незалежності та оборону [с. 667 – 688].