Фундаментальна праця українських істориків і політологів
Окремої уваги заслуговує п’ятий том видання – „Українці за межами УРСР (1918 – 1940)”. Автори його, серед яких В. Трощинський, А. Шевченко, Р. Симоненко, С. Віднянський, В. Потульницький, С. Попик, глибоко проаналізувати політичні процеси не тільки в середовищі української еміграції в Європі, а й на автохтонних українських землях, що в період між двома світовими війнами входили до складу Польщі, Румунії і Чехословаччини. Саме цей історичний етап став серйозним випробуванням для української нації, яка постійно боролася за свою єдність, за соборність держави.
На основі великої кількості документів аналізуються політичні течії міжвоєнної української еміграції, роз’яснюються їх ідейні засади, пропоновані ними моделі державотворення. Особливо цікавою є проблема визначення міжнародно-правового статусу західноукраїнських земель. Акцентується увага на еволюції української суспільної і політико-партійної структури в Галичині, на Волині, Буковині та в Закарпатті. Дослідники вдало, на нашу думку, знайомлять із специфікою, формами і механізмами вияву українських політичних інтересів у тій чи іншій частині України, оскільки вплив на свідомість українців діяльності таких політиків, як М. Грушевський, М. Міхновський, С. Петлюра та інші, сприяв формуванню єдності не тільки в умах громадян, але і в їх безпосередніх діях. Автори підтверджують факт невіддільності політичної історії українців за межами УРСР у міжвоєнний період від цілісної політичної історії України. Цим вони рішуче відкидають закиди окремих зарубіжних дослідників про історичну спорідненість західноукраїнських земель із сусідніми країнами.
Польща і Чехословаччина міжвоєнного часу справді посідали особливе місце у відносинах з тим українським населенням, яке внаслідок певних історичних колізій опинилися в їх складі. Тим не менше, саме в цих державах український рух набув особливого піднесення та мав специфічні форми прояву політичної активності. І, що найважливіше, залишив помітний слід в політичній історії завдяки своїй масовості, невідступності від національної справи.
Роль української еміграції в обстоюванні національних інтересів розкривається у першому розділі тому (автори В. Трощинський, А. Шевченко). У наступному розділі здійснюється чітка градація політико-ідеологічних середовищ, у яких формувалися погляди на можливе політико-державне майбуття українців: консервативно-гетьманське, національно-демократичне, народницько-соціалістичне, націонал-комуністичне, радикально-націоналістичне (автори – В. Трощинський, А. Шевченко, В. Потульницький).
Внаслідок розвитку революційно-визвольного руху у Східній Галичині та на Волині, а такж перипетіям польсько-західноукраїнської війни в листопаді 1918 – липні 1919 року, на перший план висувається питання про консолідацію українських сил у Польщі. Автор цього розділу Р. Симоненко доводить, що саме ці події сприяли початку боротьби за чіткий міжнародний правовий статус західноукраїнських земель. Подальші роки змагань за національне самоутвердження українців у складі Польщі – Другої Речі Посполитої (1923 – 1939 рр.) мали нелегкий характер. І трагічний фінал.
Не менш актуальним є розгляд проблем, пов’язаних з перебігом політичних подій на Буковині. Автор цього розділу С. Попик охоплює період від включення Буковини до складу Румунії та функціонування окупаційного режиму до активної участі у політичних процесах українців, які належали до політичних партій і громадських організацій краю.
Останній розділ тому привертає особливу увагу, оскільки дослідження міжвоєнного політичного розвитку історичного Закарпаття (в той час – Підкарпатської Русі) потребує сьогодні чіткого наукового аналізу, аби переконливо відкинути будь-які авантюрні „наукові” гіпотези щодо приналежності цього краю до іноземних держав. (Автор розділу „Політичні процеси в Закарпатті” – С. Віднянський).
Закарпаття, яке лише у ХХ столітті побувало у складі п’яти державних утворень, мало зовсім інші умови розвитку, ніж решта українських земель.По-перше, опинившись після Першої світової війни перед необхідністю вибору майбутнього державотворчого розвитку краю, жителі, а точніше – народні ради, що репрезентували інтереси місцевого населення, вже у 1918 — 1919 роках засвідчують свою „одноплемінність” з українським народом. Вони приймають рішення про возз’єднання з Україною в єдиній соборній державі. Однак тодішня політична реальність не сприяла здійсненню сподівань закарпатських українців. Але попри все вони не припинили боротьби за національну свободу. Внаслідок чого одержано певні гарантії з боку політичного керівництва великих держав, завдяки чому закарпатська спільнота отримала можливості для свого розвою в умовах Чехословацької Республіки.
По-друге, вся палітра демократичного простору, в якій опинилося Закарпаття, сприяла формуванню таких важливих елементів, як громадянське суспільство, політичний плюралізм, можливість захищати національно-культурні, релігійні, господарсько-економічні та політичні інтереси, підвищувати політичну культуру населення тощо. Науковою цінністю розділу є, перш за все, комплексний підхід до вивчення політичних процесів, аналіз явищ суспільного життя крізь призму історико-політичної своєрідності крайового розвитку та загальнодержавного чехословацького чинника.