Фундаментальна загроза національній безпеці
Встановлення зв’язку негармонійної архітектоніки людського розуму з деструктивними процесами в суспільстві – з насильством, а його гармонійної архітектоніки з конструктивними суспільними процесами, які для зручності можна назвати „силою”, сприяє „вирішенню окремих завдань, пов’язаних між собою для людської думки аксіомою реальності світу” [6, с. 232].
Людський розум з його архітектонікою є „центральним комплексом”, що обумовлює „структури подій”, а також структури і оптимальність соціальних інститутів, в межах яких вони відбуваються. Людський розум творить „центральні події”, пов’язані з усіма іншими подіями „проміжними ланками, сумісними одна з одною в просторово-часовому відношені” [18, с. 503]. Роль проміжних ланок виконують „пасіонарні поля”, структура і напруженість яких обумовлюються „біохімічною енергією” [8, с. 544] та архітектонікою людського розуму. В суспільних відносинах біохімічна енергія проявляється у вигляді „психосоціальної енергії” [20, с. 37], яку ми називаємо виявом людської волі, та корегується соціальними інститутами. Між окремою соціальною одиницею – носієм психосоціальної енергії і соціальним інститутом, в якому функціонує ієрархізована згідно, знову ж таки, з архітектонікою людського розуму сукупність носіїв психосоціальної енергії, встановлюється двосторонній зв’язок, виникає система – „ціле, що підтримує своє існування і виконує певні функції завдяки взаємодії між його частинами” [15, с. 22].
„Пасіонарні поля” формуються на базі біохімічної енергії, яка трансформується у „психосоціальну енергію” згідно з архітектонікою розуму людини і під впливом соціальних інститутів, що мають інтегральну архітектоніку і самі формуються на основі суми множини архітектонік (соціальної суми) носіїв психосоціальної енергії. „Пасіонарні поля” мають власну структуру, рівень напруженості, просторово-часову орієнтацію. Їх сума складає соціальну дію – синтез цілей, моделей організації ресурсів для досягнення цих цілей та необхідні ресурси. Архітектоніка людського розуму, відбиваючись в структурі „пасіонарних полів” та соціальної дії, що виникає внаслідок їх суми, обумовлює оптимальність або неоптимальність соціальних інститутів – їх конструктивність і деструктивність, тобто дії, які ми кваліфікуємо, відповідно, як „силу” чи „насильство”.
Архітектоніка кожного людського розуму має індивідуальні особливості, які визначають індивідуальність людини. Відповідно, кожен варіант негармонійної архітектоніки людського розуму і його прояви у вигляді насильства також має власні неповторні форми. Маючи різноманітні форми прояву, насильство як таке розпізнається дуже просто, бо про нього красномовно свідчать втрати ресурсів у найширшому розумінні. Негармонійна архітектоніка людського розуму в будь-яких варіантах в тій чи іншій мірі піддає руйнації „генетичні імперативи” як абсолютно жорстко задані програми” [21, с. 37], є основою „дегенеративного розуміння речей” і „принципово ігнорує різницю між причинами”, роблячи „універсум причинно-наслідкових і цільових зв’язків пласким… Пласке уявлення про світ супроводжується агресивним прагненням нав’язати його іншим”, відкидає „принцип абсолютної різниці між добром і злом, істиною і брехнею” [1, с. 264] і складає підгрунтя дегенеративного мислення, яке в різному ступені, але впливає на кожну людину. Негармонійна архітектоніка людського розуму і породжене нею дегенеративне мислення створюють „фальшиве гучання, яке пронизує цей світ”, схиляють „індивідуальну волю” до „власної загибелі через помилки у виборі” [11, с. 378].
Критичний аналіз здатен виявити елементи, що спотворюють природну архітектоніку людського розуму і вироблені на цій хибній основі цілі суспільного розвитку, що не є корисними для суспільства, а також діючі неоптимальні моделі організації ресурсів, що втілюються в соціальних інститутах, і запобігти втратам ресурсів. Саме тому „критичний розум – єдина відома на сьогодні альтернатива насильству” [17, с. 318].Ієрархія взаємозалежності складових (мета, ресурси та модель організації ресурсів), що в синтезі породжують суспільну дію (силу чи насильство), формується згідно з архітектонічною природою людського розуму і має, відповідно, гармонійну структуру, що функціонує відповідно до конструктивних (творящих) основ, або спотворену структуру, що функціонує згідно з деструктивними (дегенеративними) основами. Спотворена архітектоніка людського розуму породжує нечітко сформовані цілі і ресурсовтратні моделі організації ресурсів. Вона є підгрунтям масштабних дисфункцій системоутворюючих соціальних інститутів, породжує „невідповідність наукової, концептуальної картини світу”, призводить до „помилок практичного гатунку”, а також відновлюється в „епістемологічній шизофренії”, яка „лежить в основі багатьох історичних поразок” [22, с.7] і тому це робить насильство фундаментальною загрозою для особистості, суспільства і держави – для національної безпеки.
Архітектонічна природа людського розуму є наріжним каменем інституціоналізації суспільства. Вона набувала свого розвитку разом з інституціоналізацією, сприяла їй і водночас ставала досконалішою завдяки інституціоналізаії. Ми не можемо думати про людський розум „поза можливістю його зв’язку з іншими предметами”. Щоб пізнати його, ми маємо „конче пізнати його властивості внутрішні”, тобто його архітектоніку, згідно з якою відбувається „взаємне розташування предметів”, „утворюється стан речей” і „структура стану речей” [7, 26]. „Головна функція соціальних інститутів полягає в адекватному реагуванні на пасіонарні поля, що виникають внаслідок взаємодії окремих особистостей, а також стабілізації суспільних відносин з метою запобігання втрат і розпорошення ресурсів суспільства” [25, с. 48].