Фундаментальна загроза національній безпеці
В новітніх суспільно-історичних умовах, коли формується „унітарний антропокосмічний науково-техно-натурний комплекс з автономними закономірностями функціонування і самозмінення” [10, с. 20], ми повинні сприяти забезпеченню за практичною політикою права бути „більше мистецтвом гармонізації і стабілізації, ніж мистецтвом дисгармонізації і дестабілізації” [10, с. 3]. Під останнім треба розуміти „мистецтво” насильства – деструктивної дії, спрямованої на досягнення мети з втратами суспільних ресурсів.
Українське суспільство перебуває нині під тиском стереотипів поведінки, в яких присутні, а іноді й домінують елементи насильства, успадковані від історичного минулого, і які, на жаль, продовжують культивуватися в модернових формах на всьому пострадянському просторі. Російські, зокрема, дослідники насильства вважають: „Насильство, що панувало у постреволюційній Росії, творили і вожді, і звичайні люди, у яких визріло розуміння, що це прекрасний засіб перерозподілу власності і взагалі перебудови життя… Списки на відстріл письменників готувалися саме в Спілці письменників, а не на Луб’янці” [27, с. 57].
В умовах демократії ХХІ століття насильницька традиція продовжує тяжіти над нами. За даними ООН за останні десять років понад півмільойна жінок з країн колишнього СРСР було продано в сексуальне рабство в більше, ніж 50 країн світу. В РФ кожні 40 хвилин від насильства в сімейних стосунках гине одна жінка. В результаті домашнього насильства в Росії за рік гине понад 14 тисяч осіб [19, с. 1]. В Україні щодоби вбивають 11 осіб (3960 на рік), гвалтують 9 жінок (3140 на рік), від наркотиків гине 329 осіб (118440 на рік) [16].
Статистичний метод дослідження проблеми насильства дозволяє простежити масштаби втрат ресурсів суспільства від цього страшного соціального явища, проти якого й досі не знайдено більш-меньш дієвих засобів боротьби. Метод дослідження насильства як соціального процесу, що має певні фази розвитку, особливості та форми прояву, дозволяє побачити це явище в динаміці, виявити його формулу і напрацювати певний інструментарій для нейтралізації його руйнівній дії. Проте без визначення генетичного походження насильства як суто суспільного явища обидва методи будуть малоефективними.
Насильство, як соціальна деструкція, було і поки що залишається загрозою для кожної людини, для кожного суспільного осередку і держави; воно має глобальний характер. Деструктивні процеси здатні охоплювати (коли немає адекватної конструктивної реакції) все суспільство. Елементи деструктивного впливу – насильства є головними складовими будь-якої загрози чи виклику національній безпеці незалежно від того, зовнішній чи внутрішній характер вони мають. Загроза національній безпеці – це загроза суспільству як системі, державі – як системоутворюючому соціальному інституту і, безумовно, кожному членові суспільства окремо.
У багатьох випадках загроза національній безпеці міститься не стільки в деструктивних впливах, скільки в нездатності суспільно-державної системи, окремих членів суспільства нейтралізувати їх, забезпечивши невразливість від них і в подальшому перейти до вирішення протиріч ненасильницькими методами на базі конструктивної взаємодії.
Класичний погляд на насильство спирається на те, „що „примус”, фізичний або психічний, є основою практично всіх об’єднань у спільноти” [5, с. 146]. Хоча в межах цього погляду також побутує думка, що „далеко не всі політичні утворення можна вважати однаковою мірою „експансивними” у розумінні прагнення… вдаватися до насильства” [4, с. 87].
Історія свідчить, що всі суспільно-політичні катаклізми викликались неоптимальними виявами і реалізацією людської волі, проте поки що з перевагою конструктивного начала і творящої дії над деструктивним началом і руйнівною дією. „Насильство, як вид агресії, що відбувається тільки в суспільстві, є продуктом спотвореної, хворої свідомості людини, сумою негармонійно усвідомлених станів – хибно організованої психосоціальної енергії” [23, с. 89]. Відшукуючи причини насильства, дослідники й політики часто виводять його з „природи людини” і стверджують, що „в основі насильства лежить діюча в сучасності і тому реально фіксована причина” [3, с. 161 – 162], забуваючи уточнити якість цієї причини, котра визначається спотвореною підсвідомістю і свідомістю людини, тобто спотвореною архітектонікою людського розуму.
Треба зауважити, що в основі ненасильства як „вищої форми суспільно-політичних стосунків” [24, с. 125] також лежить „діюча” і „реально фіксована причина”. Якість цієї причини визначається гармонійною архітектонікою людського розуму, вона є „виразом закономірностей побудови, притаманних конструктивній системі”, „принциповий взаємозв’язок” [2, с. 56], який характеризує „сильне” як „ключ до душевного здоров’я”, коли „позитивні сили його переважають над негативним полюсом” [14, с. 180], тобто елементи гармонії домінують над елементами дисгармонії, що забезпечує „розумне мислення” як „продуману, зрозумілу внутрішню єдність чуттєвих даних” [9, с. 188].„Розум і воля у нас суть першопочаткові сили” [13, с. 93]. „Людський розум за природою своєю є архітектонічним, тобто він розглядає всі знання як такі, що належать до якоїсь можливої системи і тому допускає тільки такі принципи, які в крайньому випадку не заважають знанням, що існують, перебувати в одній системі разом з іншими знаннями” [12, с. 267].