Українська політична нація: проблеми становлення.

Проте спільне усвідомлення населенням України найважливіших проблем суспільного розвитку все ж має позитивну динаміку. Передусім, це підтримка громадянами незалежності України. Як показують дослідження, проведені Інститутом соціології НАН України, попри катастрофічне зниження рівня доходів більшості населення після 1991 року, частка прихильників незалежності держави серед її дорослого населення жодного року не знижувалася до критичного рівня у 50 %. Перше, найзначніше зниження кількості прихильників незалежності відбулося у перші два роки після розпаду СРСР (коли вирувала гіперінфляція), сягнувши до початку 1994 року найнижчого за всі роки незалежності рівня – 56 %. Друге зниження рівня підтримки незалежності відбулося впродовж 1997, а особливо 1998 року внаслідок світової фінансової кризи. Останнє зниження підтримки незалежності було зафіксоване в грудні 2001 – березні 2002 року. А от у листопаді 2000 року було зафіксовано найвищу за всі роки досліджень частку прихильників незалежності України серед її громадян – 77 %. Тоді уперше за її підтримку висловилася не менше громадян, ніж на референдумі 1991 року [3].

Таким чином, ставлення громадян України до її незалежності за ці роки відзначалося стабільністю переважання чисельності прихильників незалежності над противниками, хоча й за істотної мінливості кількісного їх співвідношення.Іншим важливим показником динаміки суспільної свідомості населення країни є співвідношення кількості прихильників правих, лівих і центристських політичних партій, про що свідчить аналіз результатів парламентських виборів 1994, 1998 і 2002 років.

В цілому за роки незалежності співвідношення кількості прихильників правих, лівих і центристських політичних партій серед громадян України змінювалося не на користь центристських. Частка їхніх прихильників серед дорослого населення скоротилася з 43,7 % до 20,5 %. При цьому, спочатку — включно з виборами 1998 року — це супроводжувалося суттєвим зростанням частки прихильників лівих партій (від 14,4 % до 32,2 %) і незначним — прихильників правих (від 7,7 % до 10,2 %). Але впродовж чотирьох наступних років зміни були явно не на користь лівих партій, частка прихильників яких скоротилася з 32,2 % до 23 %. У той же період — з 1998 до 2002 року — частка прихильників правих партій зросла майже вдвічі — з 10,2 % до 21,5 % [4].

Найбільш симптоматично те, що за цей період популярність правих партій зросла не лише за кількістю симпатиків, а й поширилася територіально із Західної України на Центральну. Так, під час парламентських виборів 1998 року тільки у двох областях Західної України — Івано-Франківській і Тернопільській — за кандидатів правих партій проголосувало понад половину виборців, а ще у трьох областях — Львівській, Рівненській і Волинській — більше чверті. Проте під час парламентських виборів 2002 року за кандидатів правих партій понад половину виборців проголосувало вже в шести областях Західної України, і більше чверті — в дев’яти областях, зокрема у восьми – Центральної України.

Ще одним знаковим феноменом суспільної свідомості є ставлення населення України до української мови, яка є важливим чинником формування української політичної нації. Бо етнічний грек, попри те, що він живе в Україні, все ж залишається носієм грецької культури, росіянин – російської, поляк – польської, угорець – угорської і т. д. Проте саме українське середовище – не лише культурне чи соціальне, а й навіть природа, клімат, ландшафт – накладає відбиток на етнічність і мову меншин. Це не той грек, що в Греції, не той росіянин, що в Росії, не той поляк, що в Польщі, не той угорець, що в Угорщині.

Тому соціологічні дані, наведені різними дослідниками (зокрема – Дж. Бремером) [5], показують, що більшість росіян, наприклад, у Львові і Києві постійно користується українськими засобами масової інформації. Щодо радіо – таких у Львові 64 %, а в Києві – 70 %, щодо телебачення – відповідно 74 % і 75 %, щодо газет і журналів – 58 % і 68 %. Навіть у Сімферополі 27 % росіян слухають українське радіо, 33 % дивляться українське телебачення і 17 % читають українські газети. Щоправда, М. Рябчук слушно зауважує, що Дж. Бремер не врахував російськомовності значної частини українських газет [6], однак на національному радіо українська мова посідає належне їй місце, вона також має зростаючу тенденцію домінувати й на телебаченні.

Найпоказовішим у дослідженні Дж. Бремера є те, як ставляться росіяни в Україні до української освіти своїх дітей: 54 % росіян у Львові і 65 % у Києві погоджуються, щоб їхні діти навчалися в українських школах. Майже всі росіяни у Львові і Києві (96 % і 91 %) визнають, що їхні діти повинні вільно володіти українською мовою. Отже, майбутнє своїх дітей в Україні українські росіяни пов’язують із знанням української мови.

Заслуговують на увагу соціологічні дослідження про стан і перспективи розвитку міжнаціональних відносин у Донецькій області (В. Мозговий‚ Т. Болбат та інші). Одержані дані дозволили зробити висновок‚ що “об’єктивно потенційної небезпеки загострення національних конфліктів в Україні і в регіоні не існує“. Показово‚ що в цьому майже суцільно зросійщеному за радянських часів регіоні українська мова дедалі більше завойовує авторитет. На запитання “Чи треба розвивати українську мову та культуру однаково з іншими національними мовами та культурами?” 85‚8 % донецьких респондентів відповіли ствердно‚ і тільки 4‚8 % з цим не погодилися.