Українська політична нація: проблеми становлення.
За відносно короткий строк молодій державі вдалося визначити засади етнополітики і створити систему регулювання етнонаціональних процесів, що сприяло подальшій консолідації української нації. Тобто було визначено необхідні умови для забезпечення єдності і цілісності країни у нових історичних умовах, узгодження загальнодержавних інтересів та інтересів усіх етносів, розвитку їх культурної, мовної і релігійної самобутності.
Демократичні політико-правові засади розбудови української нації знайшли адекватне тлумачення в Конституції України. Смисл визначення українського народу з великої та малої літери включає в себе як всю поліетнічну специфіку населення України, так і його громадянську, політичну сутність – рівність громадян усіх національностей перед Законом. Більше того, в третій частині преамбули Конституції право на самовизначення, проголошення незалежності України закріплено не тільки за “українською нацією”, а й за “усім Українським народом”, чим підтверджено об’єктивну реальність: Україна є батьківщиною, рідним домом для громадян усіх національностей.
Крім того, вперше в пострадянській практиці, в Статті 11 Основного Закону визнається, що крім титульної нації – українців корінними є й інші народи та національні меншини. На підготовчому етапі розробки Конституції термін “національні меншини та корінні народи” було замінено на “корінні народи та національні меншини” для того, щоб слово „корінні” одночасно відносилося як до слова “народи”, так і до словосполучення “національні меншини”, знімаючи проблеми самоідентифікації автохтонних національних меншин України – євреїв, греків, поляків, росіян, румун, угорців тощо, спрямовуючи її “пасіонарну енергію” (Л. Гумільов) у напрямку інтеграції в українське політичне суспільство та запобігаючи розвитку сепаратистських настроїв.
Законодавчо визнано, що національні меншини, поряд з українцями, а також “корінними народами” – гагаузами, караїмами, кримськими татарами, кримчаками – на території своїх “етноплацент” та “етноойкумен” перебувають “у себе вдома”, у своєму “етнокультурному ареалі”, і є автохтоним, корінним населенням.
В цілому українське законодавче поле та її Конституція дозволяють забезпечити всі основні права та свободи національних меншин. Право на існування, використання здобутків культур та використання мов (у тому числі і в одержанні освіти) гарантовані Статтями 10, 11, 22, 53 і 119 Конституції, Законами “Про мови”, “Про національні меншини”. Право на представництво частково гарантоване Статтею 14 Закону “Про національні меншини” та Статтею 22 Конституції щодо недопущення звуження форм та обсягу існуючих прав і свобод. Отож є надія, що в новому законі про вибори це положення знайде своє відображення. Продовжується робота над проектом концепції національно-культурної автономії, хоч і зараз стаття 2 Декларації прав національностей України дозволяє існування національно-адміністративних одиниць.
В роки незалежності України етнонаціональні проблеми були й лишаються предметом постійної уваги держави. 1994 року Указом Президента України було утворено Міністерство України у справах національностей, міграції та культів. 1996 року Міністерство перетворено на Державний комітет у справах національностей та міграції. 26 липня 2000 року було утворено Державний департамент у справах національностей та міграції (який працює й тепер).
Окрім того, 15 квітня 2000 року було створено Раду представників громадських організацій національних меншин при Президентові України. За останні роки підготовлено близько ста проектів нормативно-правових актів, у тому числі Законів України, Указів та Розпоряджень Президента, Постанов Кабінету Міністрів, укладено низку міждержавних договорів.
Проте значна частина законопроектів носить проблемний або декларативний характер і потребує суттєвого доопрацювання. Вже досить довго опрацьовується законопроект “Про концепцію державної етнополітики України”. Доопрацювання та прийняття Верховною Радою потребують також законопроекти “Про внесення змін до Закону України “Про національні меншини в Україні”, “Про розвиток та застосування мов в Україні”.Загальновідомо, що існує низка проблем корінних народів і національних менших, для врегулювання яких немає необхідних законодавчих актів (громадянство, міграція, правові, мовно-освітні аспекти; потрібно уточнити й чіткіше сформулювати такі важливі поняття, як “корінні народи”, “національні меншини” тощо). Немає належного інформаційного забезпечення щодо становища корінних народів на національних меншин та їхніх проблем (в Інтернеті не існує сайту Держдепартаменту у справах національностей та міграції, статистична та аналітична інформація має переважно закритий характер). У засобах масової інформації не відбувається публічного обговорення етнонаціональних, міграційних та міжконфесійних проблем, життя української діаспори.
Проте можна констатувати, що законодавчо закріплена “подвійність” української етнополітики є не тільки проявом амбівалентності масової свідомості українського суспільства (включаючи сферу його етнокультурної самоідентифікації), не тільки наслідком незавершених процесів формування української політичної нації з її особливою ідентичністю і зміцненими традиціями “змішаності” українського етносу з іншими етнічними групами, насамперед росіянами. В більшій мірі вона є проявом природної “подвійності” формування будь-якої сучасної нації в органічній єдності двох її складових: культурної та громадянської спільності.