Українська політична нація: проблеми становлення.

Виразно регіональну специфіку мають і найбільші церкви України – вплив УПЦ поширюється, головним чином, на Схід та Південь, УПЦ (КП) – на Київ та Центр, римо-, греко-католицької, автокефальної та протестантської церков – на Захід і, частково, на Центр. З цієї точки зору актуальною є проблема становлення Єдиної Української Помісної Православної Церкви. Сучасний стан поділу українського православ’я є закономірним наслідком розірваності українських земель і української Церкви протягом історично тривалого часу. Водночас це є гальмом (цілком закономірним) консолідації нації.

Регіональна специфіка України визначається ще й тим, що основний економічний її потенціал зосереджений у східному і південному регіонах, де історично домінує російська мова й культура, порівняно з переважно україномовними центральними і майже суцільно україномовними західними територіями. Як підрахували фахівці Національного інституту стратегічних досліджень, у 2001 – 2002 роках у 6-ти регіонах (Донецькій, Дніпропетровській, Луганській, Запорізькій, Харківській областях та в Києві ) було зосереджено 48,4 % основних засобів країни, 52 % виробництва валової доданої вартості (ВДВ), 62,5 % виробництва промислової продукції, 48,5 % обсягу інвестицій в основний капітал [2].

Історичними причинами цього є зосередження на Сході та Півдні країни основних корисних копалин та родючих чорноземів, і як, наслідок, концентрація виробничих, фінансових і людських ресурсів. Нинішні причини – переважаюче інвестування конкурентоспроможних на світовому ринку виробництв. “Донецькі”, “луганські”, “дніпропетровські”, “київська група” – звичні назви для визначення різних центрів впливу й концентрації капіталів. Внаслідок цього певні регіони розвиваються як донорські (східні та південні), інші – як депресивні. Ці обставини не можуть не усвідомлюватися як населенням, так і регіональними елітами й штучно активізуватися певними політичними силами, які “працюють” на етнічному полі.Показовими в цьому плані є позиції прихильників так званого федеративного устрою України. Як вважає, наприклад, П. Баулін, заступник голови Російського блоку і РДУ, народний депутат України 14-го скликання, керуючись принципами культурно-історичної ідентифікації сьогодні в Україні можна було б утворити (укрупнивши області) такі суб’єкти федерації: Підкарпатська Русь, Галичина, Волинь, Поділля, Буковина, Наддніпрянщина, Чернігівсько-Сіверський край, Полтавський край, Слобожанщина, Запорізький край, Новоросія, Донбас, Таврида. Окремою адміністративно-територіальною одиницею він виділяє столицю – Київ. На думку П. Бауліна, краєві треба надати право регулювати мовну політику залежно від етнічного складу і бажання громадян. При цьому українська мова має зберігати свій державний статус на території всієї України, її вивчення повинне бути обов’язковим. П. Баулін вважає, що такі заходи знімуть напругу в соціальній і міжнаціональній сферах; ніхто не буде нав’язувати “свій статут у чужому монастирі”; нас припинять, як це робиться зараз, поділяти на українців щирих і другосортних. Це зміцнить єдність держави, відродить щиру дружбу і довіру між нашими народами.

Хоча, з нашої точки зору, проблема полягає якраз в іншому – не стільки в “уписуванні” в українську політичну націю різних етнічних компонентів, чого так боїться П. Баулін, скільки в консолідації в єдину національну спільноту реально існуючих у рамках України історично сформованих тут регіональних спільнот. Там, де вони мають чітко виражений етнічний та економічний акценти, існує найбільша небезпека їх політизації і трансформації в напрямку войовничого сепаратизму з усіма його негативними наслідками, прикладів чого є чимало – Країна Басків в Іспанії, Квебек в Канаді, Ерітрея в Ефіопії і т. д.

Причому це “вписування” повинно відбуватися на основі “зняття” етнічної специфіки регіонів як запоруки розвитку регіонального сепаратизму, наочним прикладом чого є кримська ситуація. Зняття міжетнічної напруги в Криму можливе лише на шляху соціально-політичного та економічного розвитку регіону хоча б тому, що коли кримські татари мають теоретичну альтернативу влитися до складу регіональної спільноти, то в так званого російськомовного населення Криму реальної можливості стати кримськими татарами не існує. За наявності у різних регіонів специфічних інтересів присутність в деяких із них компактних і до того ж чисельно помітних етногруп надає етнополітичним відносинам в Україні доволі виразного регіонального характеру.

На етнополітичній карті країни вирізняється кілька так званих проблемних регіонів, які або є зосередженням складного комплексу міжетнічних відносин, або самі ініціюють гострі питання, позиція щодо яких різних етнополітичних суб’єктів суперечлива, а часом і непримиренна. Одна з них – обсяги повноважень регіонів самим контролювати політичну й соціально-економічну ситуацію на місцях та право “делегувати” своїх представників до вищих органів державної влади, що в деяких засобах масової інформації дістало назву кланового принципу їх формування. Крім того, спостерігається і розбіжність позицій регіонів з деяких питань загальнонаціонального характеру, насамперед стосовно державної мови, вибору суспільно-політичної моделі та геополітичного вектора, розколу у православ’ї тощо. Різноспрямованість економічних потреб та інтересів регіонів з різними мовно-культурними орієнтаціями може спричинити активізацію сепаратистських тенденцій з перспективою їх переростання в міжетнічні конфлікти.