Українська національна ідея в дзеркалі преси

Цікаво відзначити, що за результатами дослідження дискурсу російської національної ідеї, про яке ми вже згадували, пріоритетність національного посідає друге місце за частотою використання в пресі. Але „національне” розуміється в досить широкому діапазоні, найчастіше в контексті проблеми „відродження Росії”.

Слід зауважити, що деякі вітчизняні дослідники етнодержавотворення (наприклад, Ю. Римаренко, С. Римаренко, Л. Шкляр), порушуючи питання про структуру змісту національної ідеї, пропонують розглядати її в трьох аспектах: державницькому, етнічному і політичному [17]. Погоджуючися з цим, автор все ж змушений відзначити, що такий перелік аспектів змісту даного концепту можна продовжити (наприклад, за рахунок виокремлення культурницьких, духовно-ментальних, економічних та інших його характеристик). Це, зокрема, підтверджують і результати аналізу відповідного дискурсу.

Взагалі, в багатьох сучасних публікаціях як наукового, так і публіцистичного характеру національна ідея постає не як суто етнічне, а, в першу чергу, як духовно-світоглядне поняття. Дискусія тут відбувається в контексті суперечливих оцінок процесів прискореної масовізації (вестернізації) культури і способу життя в пострадянських країнах. Отже, національна ідея постає як своєрідна альтернатива доктрині споживацького суспільства. Вона „уявляється як заклик до відродження правди, добра, духовної культури, котра, як і в інших країнах, часто піддається корозії” [18]. В нашому ж випадку можна зробити обережне припущення, що суспільна свідомість в особі її найбільш освічених виразників повільно звикає (або доростає) до уявлень про націю в її модерному трактуванні, пов’язуючи свої сподівання на демократичну перспективу розвитку країни з остаточним формуванням суто політичної нації.Результати контент-аналізу газетних публікацій, що стосуються дискурсу національної ідеї, дозволяють зробити деякі загальні висновки.

Українська національна ідея є сьогодні однією з провідних тем, навколо якої розгортається публічне обговорення найбільш значущих суспільних проблем. Переважна більшість висловлювань з цієї нагоди політиків, науковців, очільників громадських організацій, журналістів та інших представників політичної та інтелектуальної еліти так чи інакше відбиває їх занепокоєння глибокими соціокультурними розколами, які й досі існують в країні.

Незважаючи на те, що тотожним термінові „національна ідея” часто виступає поняття „українська ідея”, учасники дискурсу здебільш не протиставляють інтереси і сподівання етнічних українців та представників інших національностей. Навпаки, помітне прагнення відтворити консолідуючі засади в державному житті, досягти гармонії у відносинах між різними соціальними, етнічними, конфесійними й територіальними групами населення.

Спільний пошук відповідей на актуальні питання подальшого розвитку країни, який відбувається завдяки зазначеному дискурсу, поки що не забезпечив хоч якогось суспільного консенсусу щодо змісту української національної ідеї. Проте і у політиків, і у пересічних громадян, яких перші звикли називати „маленькими українцями”, не зникають надії на те, що може бути вироблена якась універсальна формула об’єднання нації в усталену політичну спільноту. Більше того, чимало з них саме те, що такої формули не вироблено, схильні вважати однією з причин невдач на шляху демократичних реформ і досягнення європейського рівня добробуту.

Проте, як на нашу думку, найбільш реалістичними, такими, що відповідають діалектиці соціальних процесів, підходами до змісту національної ідеї можна вважати ті, що визнають її як певну форму, змістове наповнення якої постійно змінюється завдяки широкому громадському діалогу. До нього мають прилучатися представники різних верств, оскільки працездатність будь-якої ідеї, як відомо, залежить не стільки від інтелектуальних зусиль істеблішменту, скільки від занурення її в глибинні пласти соціальної культури і повсякденної практики. З огляду на це, перспективи подальшого аналізу дискурсу національної ідеї можуть полягати у вивченні тенденцій участі в ньому різних соціальних суб’єктів і з’ясуванні їх ролі в процесах соціокультурного відтворення основ національного буття.

Фундаментальна ж роль керівної еліти країни, на нашу думку, полягає не тільки у створенні умов для постійного публічного діалогу і власної участі в ньому, але й у свідомому дотриманні норм універсальної дискурсивної етики, запропонованої Ю. Габермасом, К.-О. Апелем та іншими представниками комунікативної практичної філософії. Ці норми постають як „практичне завдання раціональної політики, яка, долаючи обмежений обрій монологічної відповідальності і перетворюючи останню в солідарну відповідальність, зорієнтована не на здійснення заданої мети, а єдино на те, щоб у кожному вірогідному дискурсі досягти іманентної мети мирного (без примусу) і розумного врегулювання конфліктної ситуації на основі регулятивного принципу ідеальної комунікації і сприяти утвердженню таких інституцій, які уможливлювали б цей процес” [19]. І якщо такі вимоги до української політичної еліти видаються сьогодні дещо утопічними, то вони, принаймні, мають бути сформульовані заради розширення меж громадського дискурсу загалом.