Українська помаранчева революція і Франція

У період від унезалежнення України і до подій „помаранчевої революції” рівень українсько-французьких відносин аж ніяк не відповідав потенціалові обох країн. Франція обережно (якщо можна так сказати) поставилася до утворення молодої держави. Це обумовлювалося, зокрема, й тим, що французькі науково-аналітичні кола не були готові одразу приступити до українознавчих досліджень, оскільки найпомітніші радянологи країни відразу перекваліфікувалися на фахівців з проблематики Росії. (Не останню роль у цьому зіграло те, що ніхто з них не володів українською мовою). Та й українська дипломатія, яка тільки почала формуватися, не мала чітко окресленої стратегії співробітництва з Францією.

Події „помаранчевої революції”, які директор Французького інституту міжнародних відносин Т. де Монтбріаль охарактеризував як біфуркаційні, відкрили нову сторінку французько-українських відносин. Вчений у ті дні писав: „Неординарний народний рух, що відбувається протягом кількох тижнів у Києві попри дуже складні погодні умови, є політичним фактом, що увійде до анналів історії як справжня біфуркація. Цей рух методично готувався, проте лише технологічно неможливо пояснити ні його масштабу, ні тривалості. І як будь-яку біфуркацію його було важко передбачити” [1]. Репортажі про тодішні події в Україні вийшли на перші сторінки французької преси, з них починалися випуски теленовин. У провідних центрах з дослідження міжнародних відносин відбулися семінари з української тематики. Офіційна ж позиція Франції була доволі стриманою. Проте президент Ж. Ширак на саміті франкомовних країн в Буркіна-Фасо (26 листопада 2004 р.) визнав, що вибори в Україні не були „цілком прозорими”. Вирішення проблеми він вбачав у тому, щоб „вести політичний діалог” аби „уникнути не потрібної Україні драми “ [2].

Франція в Україні асоціюється з високорозвиненою країною, колискою демократії, країнoю, яка прагне здійснювати активну політику на світовій арені. Вона є однією із засновниць Європейського Союзу і послідовно обстоює європейські цінності. Тому не дивно, що недостатньо активна позиція французького політичного істеблішменту під час подій „помаранчевої революції” породила в українських колах, що здійснюють моніторинг міжнародної політики, певну втрату довіри щодо підтримки Франції.

Варто зазначити, що на тлі неактивної позиції французького уряду привертають увагу підходи деяких французьких парламентаріїв, котрі визнали важливість „української проблеми” для Європи та доцільність у майбутньому вступу України до ЄС. Так, депутат Національних Зборів від провідної партії „Союз за народний рух”, член групи дружби „Франція – Україна” К. Гоазген заявив в інтерв’ю радіопрограмі „Франс-Інтер”, що з часом Україна буде покликана приєднатися до Євросоюзу [3]. П. Леллуш, теж депутат від „Союзу за народний рух” та спостерігач на президентських виборах 26 грудня 2004 року, був більш рішучим: „Я хотів би, щоби президент Ж. Ширак і уряд виявили до України таку ж щирість, яку вони виявили щодо Туреччини. Безглуздо ставити Україну позаду Туреччини або ж зараховувати її до категорії „втрачених” країн. Було б драмою, якби Європа забула про українців, котрі є такими ж європейцями, як і поляки”. Він підкреслив, що „бюрократи та еліти (французькі та європейські) виявили нерішучість” щодо України, „наче була втома від розширення. До того ж, дехто не хоче засмучувати Путіна” [4].

Отже, якщо до „помаранчевої революції” Україна не була достатньо відомою багатьом французам, то події, пов’язані з президентськими виборами в Україні, зіграли роль каталізатора зацікавленості Україною та українцями.

Активізація візитів на найвищому рівні

Знаковим явищем, яке знаменує перехід до нового етапу французько-українських відносин, стала суттєва активізація візитів на найвищому рівні з метою посилення французько-українського діалогу. 5 лютого 2005 року міністр закордонних справ Франції М. Барньє здійснив робочий візит до України, під час якого зустрівся з Президентом В. Ющенком, тодішнім Прем’єр-міністром Ю. Тимошенко та провів переговори з міністром закордонних справ України Б. Тарасюком. До речі, французький міністр закордонних справ був першим міністром такого рівня, що відвідав Україну після „помаранчевої революції”.

Прем’єр-міністр України Ю. Тимошенко свій перший закордонний візит здійснила 12 – 14 червня 2005 року саме до Франції. Вона наголошувала, що вирішила зробити цей крок, бо впевнена, що Франція відіграє першорядну роль у європейських перспективах її країни [5]. Результатом візиту стало укладання між Францією і Україною низки економічних угод. Ю. Тимошенко і Прем’єр-міністр Франції Д. де Вільпен підписали одинадцять важливих документів.22 червня 2005 року відбувся візит Президента України В. Ющенка до Франції. Візит проходив у доволі специфічних умовах – після „Ні!”, висловленого французами на референдумі щодо європейської конституції. В. Ющенко все ж відзначив, що Франція підтримує європейські прагнення України та її бажання приєднатися до Світової організації торгівлі. Другий візит Президента В. Ющенка відбувся 15 – 16 листопада 2005 року, коли ситуація у Франції теж була досить складною через певні внутрішні проблеми цієї країни. Тому цей візит не привернув такої уваги французьких медіа, яку він отримав би за іншої ситуації.