Удосконалення форм соціалізації і процес становлення особистості
У свою чергу, політична освіта сприятиме удосконаленню форм політичної соціалізації, без чого неможливо уявити роботу політико-культурного механізму становлення української політичної системи.
При цьому загальноприйнятим є розподіл політичної соціалізації на дві основні форми: пряму й опосередковану. При прямій політичній соціалізації зміст орієнтацій, яких набуває індивід, завжди носить яскраво виражений політичний характер. Такими, наприклад, є уявлення про політичний і державний устрій тієї чи іншої країни, про діяльність різних політичних партій, про внутрішню й зовнішню політику, про характер політичної ідеології тощо. У випадку ж опосередкованої соціалізації індивід виробляє орієнтації, які самі по собі не є політичними, але водночас впливатимуть на його політичну поведінку в майбутньому. Наприклад, унаслідок спілкування з батьками, вчителями та іншими неполітичними суб’єктами, які мають певну соціальну владу, індивід розвиває в собі почуття поваги (або неповаги) до влади й авторитету взагалі, яке з часом переходить у нього в почуття поваги (або неповаги) до політичної влади й політичного авторитету.
До основних методів прямої політичної соціалізації звичайно відносять наслідування, передбачення, політичне навчання й політичний досвід, а до основних методів опосередкованої соціалізації – міжособистісну передачу, участь у неполітичних організаціях й узагальнення. Визначаючи різницю між прямою й опосередкованою формами політичної соціалізації, західні ідеологи віддають перевагу останній. І не випадково, оскільки опосередковану форму політичної соціалізації, пов’язану з неполітичними орієнтаціями індивідів, вони розглядають, як природне продовження й завершення загальносоціального розвитку людини. Пряма й опосередкована форми політичної соціалізації діалектично переплітаються й відтворюються в динаміці політичного світу особистості у вигляді її політичної адаптації й політичного самовизначення. Політична соціалізація особистості відбувається у вигляді політичної адаптації, якщо її головною стороною виступає політизація, і у формі політичного самовизначення, якщо її головною стороною виступає генералізація, тобто виведення політичного “Я” з усієї системи установок, орієнтацій і цінностей особи.
Органи політичної соціалізації поділяються на первинні і вторинні групи. Критеріями такого розподілу є характер особистих контактів і ступінь формальної організованості. Первинні – це безпосередньо контактні і, як правило, неформальні групи. Вторинні – це неперсоніфіковані групи з формально організованою структурою. До первинних груп політичної соціалізації належать сім’я, об’єднання друзів і товаришів (так звані групи рівних – peer groups), ділові, релігійні, ігрові та інші малі групи; до опосередкованих – школа, робітничі спілки, політичні організації й засоби масової інформації.
Віддаючи належне первинним органам політичної соціалізації, не можна в той же час применшувати значення і вторинних органів, оскільки саме у них сконцентровані такі важелі впливу на особу, які практично недоступні первинним органам – як, наприклад, радіо, преса, телебачення. Причому, вторинні органи виконують особливу роль як у політичній соціалізації зокрема, так і в розвитку сучасної української політичної культури взагалі.
На думку В. Шкляра, політична практика сьогодення підтверджує бінарність ролі мас-медіа в культурному просторі: вони не лише репродукують (відтворюють) культурно-політичну ситуацію, але й значною мірою продукують (творять) її [4, с. 96].Сьогодні в Україні реформованість або недорозвиненість вітчизняного мас-медійного ринку значно погіршує інформування громадян, а за браком потужної системи прес-служб, які б надавали журналістам повну й достовірну інформацію, негативно впливає в цілому на суспільну стабільність [5]. А це руйнує навіть ті невеликі досягнення на шляху формування демократичних підвалин політичної культури, які ми маємо.
Недостатнє правове забезпечення роботи ЗМІ й правовий захист населення від недоброякісної інформації тих самих ЗМІ, хоча певні зрушення є [6], призводять до кризових політичних ситуацій (“касетний скандал” тощо), а потім зовсім гальмують, нехай невеликі, але досягнення в плані консолідації суспільства навколо демократичних реформ. На думку А. Чічановського, “керуючись демократичними нормами, ЗМІ повинні виступати за консолідацію суспільства й, незважаючи на різноманітні платформи й напрями, відстоювати найважливіші цінності загальнолюдського співжиття, політичного плюралізму, свободи слова і прав людини, розкривати свій творчий потенціал з точки зору національної ідеї саме в контексті шанобливого ставлення до національних цінностей та ідей своїх сусідів” [7, с. 92].
Таким чином, розмірковуючи про роль ЗМІ в політичній соціалізації й у формуванні політичної культури в цілому, слід наголосити на необхідності потужного кроку як з боку правового забезпечення, так і з боку інформаційного простору, який слід зробити Україні до нових інформаційних відносин, необхідних для формування політичної культури інформаційної доби.
Література: