Сучасна європейська соціал-демократія: досвід і проблеми

Європейський соціал-демократичний рух на межі XX та XXI століть максимально ефективно використовує досвід своїх попередників. У тій чи іншій формі продовжуються традиції Л. Блана, Ф. Лассаля, Е. Бернштейна, К. Каутського та інших ідеологів соціал-демократії. Концепція еволюційного розвитку суспільних відносин лишається провідною, незважаючи на її певне трансформування в програмах, а головне – у практичній роботі багатьох національних соціал-демократичних партій.

Посідаючи міцні позиції у політичному житті багатьох країн Заходу, соціал-демократія протягом багатьох десятиліть чинила значний тиск на капіталізм, змушуючи його модернізуватися, пристосовуватися, а головне – враховувати нові соціальні вимоги, зважати на нову структуру суспільства, зміни у світовому співвідношенні політичних і економічних сил.

Можна сказати, що європейська соціал-демократія має величезний досвід політичної та організаційної роботи, в тому числі в міжнародному масштабі (діяльність Інтернаціоналів – І, ІІ і ІІ „з половиною”, Соцінтерну). Особливо важливим є досвід і практика парламентської діяльності, державного управління, вироблення соціальної політики тощо.

Тривалий час найважливішою причиною розмежування в соціал-демократії було питання про визнання чи невизнання марксизму як основної ідеї руху. Для соціал-демократів лівої орієнтації визнання марксизму – догма; для правих – заперечення (спочатку – часткове, а потім – цілковите). Разом з тим, інтерес до марксизму не зникає, а періодично навіть праві намагаються до нього звертатися, хоча б для того, щоб критикувати владу, відповідно звіряючи політичний курс.

Ставлення до марксистської ідеології і сьогодні розділяє соціал-демократичну течію. Тут варто підкреслити, що вилучення низки марксистських концепцій, а іноді і марксизму в цілому, і складає базові положення партійних програм соціал-демократів – це, з одного боку, „данина моді” 1950 – 1960-х років, коли „холодна війна” була в розпалі, а з іншого боку – загальний відхід соціал-демократичного руху від марксистських догм. Та як би там не було, марксизм – родоначальник усієї соціал-демократії, хочеться з цим комусь погоджуватися, чи ні. У Програмі принципів Соціал-демократичної партії Німеччини, схваленій в грудні 1981 року, у розділі „Наші історичні корені” є така теза: „Духовним корінням демократичного соціалізму в Європі є християнство, гуманістична філософія, догмати епохи Просвітництва, вчення Маркса про історію і суспільство, а також величезна практика робітничого руху” [1, с. 12].

Питання про власність, точніше, про її форми, постійно перебувало у сфері уваги соціал–демократії. В програмних положеннях абсолютної більшості партій соціал-демократичного спрямування завжди говорилося про ставлення до форм власності, націоналізації виробництва, а також економічного планування і розподілу бюджету, земельної реформи тощо. У міру відновлення (після Другої світової війни) і розвитку господарства найбільш революційні, кардинальні формулювання в програмах партій пом’якшувалися чи вилучалися зовсім. Наприклад, питання про суцільну націоналізацію було знято у програмах соціал-демократів Австрії, Бельгії, Данії; вже 1949 року на з’їзді Норвезької робітничої партії було не тільки знято тезу про націоналізацію, але й тезу про класову боротьбу було замінено на тезу про класове співробітництво.

Все активніше впроваджувалася ідея „економічної демократії”, що перегукувалася з „новим лібералізмом, який поширюється в Європі”. Економічна демократія являла собою концепцію запровадження демократичних принципів у господарську систему капіталістичного суспільства. Згідно з теоретиками соціал-демократичного руху (а до таких належали фабіанці (Англія), Е. Бернштейн, у 1920-і роки – австромарксист Д. Реннер, Ф. Нафталі, який запропонував теорію „господарської демократії”), цей напрям має розвиватися не тільки на мікрорівні „шляхом особистої участі трудящих в управлінні підприємствами” (як приватними, так і державними), але й у масштабах усієї національної економіки [2, с. 272].

Зокрема, у Програмі принципів Соціал-демократичної партії Німеччини, прийнятій 1989 року, ідея економічної демократії була вже не просто означена, а й представлена у формі чітко сформульованих положень. Зокрема, у програмі говорилося, що гідність людини і соціальна справедливість вимагають демократизації економіки, адже вона забезпечує й удосконалює політичну демократію, служить реалізації інтересів загального блага і здійснює контроль за усіма формами економічної влади. У цьому ж документі, в розділі про економічну демократію, є теза щодо прагнення до участі усіх в управлінні й володінні (sagen und haben), а це означає співучасть найманих робітників та їх профспілок в обговоренні питань управління на всіх рівнях і в участі всіх у володінні виробничим майном [1, с. 80-82].В ідейному арсеналі європейської соціал-демократії закріпилися поняття: свобода, справедливість, солідарність. Кожне з них має вагомий політичний і філософський підтекст, значення якого важко переоцінити.